Випробування на трасі: Автостоп

Дванадцятий кілометр. Узбіччя, залите рідким брудом від дощу, що пройшов уночі. Світа стояла, витягнувши руку з піднятим великим пальцем, і дивилася на фури, що проносилися повз. Телефон у кишені куртки завібрував.

— Слухаю.

— Світо, ти все ще стоїш на місці. Це погано, — голос у слухавці був спокійним, майже лінивим. — Ти ж пам’ятаєш умови? Тобі потрібно дістатися до Верхнєрєченська до десятої вечора. Зараз полудень. Двісті сорок кілометрів. У тебе дев’ять годин.

— Я пам’ятаю, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Тоді ворушись. І пам’ятай: кожна машина — це твій шанс. Не прогав.

Гудок. Світа прибрала телефон і знову підняла руку. Фура з причепом, завантажена, судячи з усього, лісом, пронеслася повз, обдавши її бризками. Вона обтрусила джинси і пішла вперед, сподіваючись, що наступна зупиниться.

Через двадцять хвилин біля неї пригальмував старий «Форд». За кермом — мужик років п’ятдесяти, з обвітреним обличчям і сигаретою в зубах. Скло опустилося.

— Куди їдеш, красуне?

— У бік Верхнєрєченська. Підкинете?

— Ну сідай.

Світа залізла на переднє сидіння. У салоні пахло тютюном, бензином і чимось ще — солодкуватим, нудотним, як від освіжувача, яким намагаються перебити вонь.

— Далеко зібралася? — мужик затягнувся і випустив дим у прочинине вікно.

— У Верхнєрєченськ.

— Серйозно? Це ж годин п’ять, якщо по прямій. Можу до Кирилівки підкинути. Там тобі простіше буде зловити когось.

— Гаразд.

Вони їхали мовчки хвилин п’ятнадцять. Потім телефон знову завібрував. Світа подивилася на екран: повідомлення від того самого номера.

«Водій дивиться на твої ноги. Розсуй їх трохи. Покажи, що ти дружня.»

Вона ковтнула і повільно, намагаючись робити це якнайнепомітніше, трохи розвела коліна. Мужик скосив око, але нічого не сказав. Тільки затягнувся глибше.

— Як звати-то? — запитав він через деякий час.

— Світа.

— А я — Степанич. Ну, будемо знайомі.

Він знову подивився на її ноги. Телефон пискнув.

«Скажи, що тобі жарко. Зніми кофту.»

Світа видихнула. Під кофтою в неї була тонка біла майка, щільно облягаюча груди.

— Жарко у вас щось, — сказала вона, стягуючи кофту.

Степанич хмикнув.

— Так, пічка працює.

Телефон знову.

«Тепер запитай, що йому подобається в жінках. Будь милою.»

— А вам… що подобається в жінках? — Світа повернулася до водія, намагаючись, щоб голос звучав природно.

Степанич заржав.

— Оце розмова! Ну… цицьки, звичайно. І щоб рот працював не тільки для розмов.

— Зрозуміло, — вона спробувала усміхнутися.

«Розстебни майку на один ґудзик. Покажи йому.»

Майка була на ґудзиках — старенька, вицвіла, з тих, що носять під светр. Світа розстебнула верхній.

— Так краще, — сказала вона, не знаючи, куди подіти очі.

Степанич знову подивився. Тепер уже відверто.

— Слиш, а може, ти не у Верхнєрєченськ хочеш? А просто шукаєш пригод?

— Ні, мені справді треба.

— Ну дивись.

Телефон: «Поклади руку йому на коліно. Запитай, як давно він не був із жінкою.»

Світа поклала долоню на його коліно. Воно було твердим, як кістка.

— А ви давно не були з жінкою?

Степанич мало не подавився димом.

— Ти чого, серйозно?

— Просто цікаво.

— Ну… давно. А що? Запропонувати хочеш?

Телефон: «Не відповідай. Просто дивись на нього і усміхайся.»

Вона мовчала. Степанич крутився на сидінні. Машина скинула швидкість.

— Слиш, а може, звернемо куди? — запитав він, знизивши голос. — Тут недалеко з’їзд на путівець. Нікого немає.

Телефон: «Погоджуйся. Тільки скажи, що тобі треба бути в Кирилівці через годину. Нехай поспішить.»

— Звернемо, — Світа прибрала руку. — Тільки мені через годину треба бути в Кирилівці. Так що… швидко.

Степанич різко крутнув кермо. «Форд» з’їхав із траси на вузьку дорогу, засипану щебенем. Через пару сотень метрів він зупинився біля старого згнилого шлагбаума.

— Виходь, — сказав він, відстібаючи ремінь.

Вона вийшла. Повітря було вологе, пахло прілим листям і соляркою. Степанич обігнув машину, відчинив задні двері.

— Лягай на сидіння.

Світа залізла всередину, примостилася на коліна, упираючись руками в спинку. Ззаду почувся дзвін ременя. Телефон знову пискнув, але вона не могла його дістати — він залишився в кишені куртки на передньому сидінні.

Степанич не став церемонитися. Він задер їй майку, спустив джинси до колін, плюнув на лоно і ввійшов різко, без попередження, ніби боявся, що вона передумає. Світа скрикнула від несподіванки. Усередині було сухо, і його член ішов туго, зі скрипом, який вона чула виразно, як сторонній звук. Він рухався швидко, по-робочому, без ласк, тільки шльопання його живота об її зад.

— Ось так… суко… — бурмотів він, — Давно мріяв… таку суку… на трасі… поїмати…

Світа вткнулася обличчям у спинку сидіння. Оббивка пахла старим тютюном. Вона дивилася на щілину у вікні, на брудне небо, на верхівки ялин, і рахувала про себе: раз, два, три… На дванадцяти він кінчив. Витягнув член, витерся об її майку, яку залишив на сидінні.

— Довгих тобі літ, — сказав Степанич, застібаючи ремінь. — Шукай, може, ще хто підкине.

Світа вибралася з машини на тремтячих ногах. Джинси натягнула абияк. Куртку з телефоном забрала з переднього сидіння. Степанич уже розвертався, і через хвилину його «Форд» зник за поворотом.

Вона стояла на узбіччі путівця. Між ніг текло. Телефон ожив.

— Молодець, Світо. Перший етап пройдено. Тепер вийди на трасу і лови наступну. І дивись, не здумай митися. Так цікавіше.

— Ти ж сказав, що мені потрібно просто дістатися! — вигукнула вона в слухавку.

— Потрібно. Але способи обираю я. Чи ти хочеш, щоб твої батьки дізналися, де ти вчора була?

Вона стиснула телефон так, що побіліли кісточки.

— Ні.

— Тоді крокуй.

Траса зустріла її ревом двигунів. Тепер вона йшла вздовж узбіччя, відчуваючи, як сперма стікає по внутрішній стороні стегна, змішуючись із її власною вологою. Вона ненавиділа себе за те, що збудилася, поки Степанич мав її у своїй смердючій машині. Але нічого не могла з цим подіяти — тіло реагувало само, ніби жило окремим життям.

Наступною зупинилася «ГАЗель» з написом «Кур’єрська доставка». За кермом — парубок років тридцяти, в бейсболці і спортивному костюмі. Він висунувся з вікна, усміхнувся.

— Гей, красуне, далеко?

— У Верхнєрєченськ.

— Ого. Можу до Кирилівки. Потім, може, ще хто підхопить.

— Давай.

Світа залізла в кабіну. Усередині пахло кавою і ментоловою жуйкою. Парубок виявився балакучим.

— Мене Андрюха звати. А тебе?

— Світа.

— Ну, Світику, будемо знайомі. А чого це ти одна по трасі? Не боїшся?

— Ні.

— Ну і дарма. Тут такі кадри трапляються…

Телефон пискнув. Повідомлення: «Скажи йому, що тобі подобаються чоловіки в бейсболках. І потрогай його ширінку.»

Світа повернулася до Андрюхи, натягнула усмішку:

— Знаєш, мені завжди подобаються чоловіки в бейсболках.

— Та ладно? — парубок засміявся. — Ну, мені пощастило.

Вона поклала руку йому на ширінку. Тканина спортивних штанів була м’якою, але під нею вже відчувалася напружена плоть.

— Ого, — Андрюха скинув швидкість. — Це що за справи?

— Просто… приємно з тобою їхати.

— Ну, приємно то приємно, — він знову натиснув на газ, але через пару кілометрів звернув на майданчик для відпочинку, де стояли тільки іржава будка туалету і пара порожніх сміттєвих баків.

— Виходь.

Вона вже знала, що буде. Андрюха витягнув член зі штанів, притиснув її до капота фургона. Капот був теплим, майже гарячим від двигуна. Він трахав її ззаду, смикаючи за волосся, і примовляв:

— Ось так… давай… сучко… на трасі… без трусів…

«Труси-то на мені», — подумала Світа, але вголос не сказала. Вона дивилася на темну пляму на капоті, яку залишало її розгарячене дихання, і чекала, коли це закінчиться. Андрюха кінчив швидко — молодий, завівся з пів-оберту. Сперма потекла по її нозі, змішалася з тією, що залишилася від Степанича.

— Дякую, Світику, — парубок застебнув штани, — За такі поїздки я готовий підвозити тебе хоч щодня.

— Може, ще підкинеш? — запитала вона, намагаючись не дивитися на нього.

— Ні, мені в інший бік. Але я знаю, хто може. Зараз скину номер.

Він витягнув телефон, щось набрав.

— Коротше, мужик цей — далекобійник. Через півгодини має проїжджати Кирилівку. Подзвониш, скажеш, що від Андрюхи. Він підхопить.

— Дякую.

— Нема за що. Тільки… — він ухмильнувся, — якщо він запитає, що ти вмієш, скажи, що все.

Світа кивнула. Андрюха поїхав, залишивши її на майданчику. Телефон знову ожив.

— Непогано. Поки все йде за планом. Телефонуй далекобійнику.

Вона набрала номер. Відповів низький, з хрипотцею голос:

— Алло.

— Це Світа. Андрюха дав ваш номер. Підкинете до Верхнєрєченська?

— Андрюха? Ну, якщо від Андрюхи… Буду в Кирилівці через сорок хвилин. Чекай на заправці.

— Гаразд.

До Кирилівки довелося йти пішки. Три кілометри по узбіччю, в мокрих джинсах, з тканиною, що липне до стегон. Світа відчувала, як сперма засихає в неї на шкірі, і від цього було гидко. Але телефон мовчав.

Заправка виявилася маленькою, з двома колонками і обшарпаним магазинчиком. Світа сіла на лавочку біля входу і стала чекати. Через півгодини з траси звернула величезна фура з довгим причепом. З кабіни виглянув чоловік років сорока п’яти, з сивіючою бородою і темними окулярами.

— Світа?

— Так.

— Сідай.

Кабіна була високою, з койкою позаду сидінь. Пахло міцною кавою і чоловічим потом. Далекобійник зняв окуляри.

— Мене Григорій. Але можна Гриша. Дорога далека, тож встигнемо поговорити.

— Гаразд.

Телефон пискнув. «Скажи, що хочеш спати. Попроси лягти на койку.»

— Я втомилася. Можна прилягти?

— Звичайно. Там чиста білизна.

Світа перебралася на койку, витягнулася, заплющила очі. Але телефон знову: «Не спи. Слухай, що він говорить. І роби те, що він попросить.»

Гриша вів фуру мовчки. Потім, через деякий час, сказав:

— А знаєш, я ж не просто так погодився тебе підвезти. Андрюха — парубок балакучий. Сказав, що ти дівка зговірлива.

— Він так сказав?

— Ну, приблизно. Я, коли довго в рейсі, всяке в голову лізе. А тут ти. Молода, симпатична. Може, складеш компанію?

— У якому сенсі?

— Ну, в самому прямому.

Телефон: «Погоджуйся. Нехай сам зупинить машину.»

— Зупиняй, — сказала Світа.

Гриша ухмильнувся і звернув на узбіччя. Фура плавно зупинилася. Він заглушив двигун, вибрався з кабіни, відчинив двері з її боку.

— Вилазь.

Вона зістрибнула на землю. Гриша підвів її до задньої частини кабіни, відчинив спальник.

— Лягай на спину. І не бійся, я не грубий. Якщо тільки сама не попросиш.

Він був не таким, як попередні. Він ласкав її груди через майку, цілував шию, шепотів щось у вухо. Світа лежала, дивлячись у стелю спальника, де були наклеєні фотографії якихось тачок, і думала, що це навіть приємно. Але телефон знову пискнув. Повідомлення: «Скажи йому, що хочеш, щоб він увійшов у зад. І постарайся, щоб це виглядало, як твоє бажання.»

— Гришо… — вона обійняла його за шию, — я хочу… щоб ти увійшов у мене… ззаду.

— У попку?

— Так.

— Оце так. А не боїшся?

— Ні.

Він не запитав більше нічого. Змастив її слиною, розвів сідниці і увійшов повільно, з якоюсь навіть повагою. Світа стогнала не тому, що їй було боляче, а тому що так було треба. Принаймні вона себе в цьому переконувала. Насправді їй було соромно за те, що вона відчувала, як усередині неї все стискається від збудження, як вона сама рухається назустріч, як просить ще.

— Хороша дівчинка, — бурмотів Гриша, — Красива, зговірлива… Де ж ти раніше була…

Він кінчив у неї, витерся якоюсь ганчіркою, потім допоміг їй одягнутися.

— До Верхнєрєченська ще години три. Відпочинь на койці. Я не торкну.

Світа знову лягла. Телефон мовчав. Вона дивилася на дорогу за вікном — темні дерева, рідкісні вогні, розмітка, що тікає під колеса. Гриша не обманув. Він тільки раз обернувся і запитав, чи не хоче вона кави. Вона відмовилася.

За двадцять кілометрів до Верхнєрєченська телефон знову ожив.

— Гриша скоро запитає, скільки ти йому винна. Скажи, що розплатишся тим, що вмієш. І запропонуй йому мінет. Прямо на ходу.

Світа сіла.

— Гришо, я розумію, що ти мені допоміг… Скільки я тобі винна?

— Ну, що ти, — він усміхнувся, — За таке не платять грошима. А от турботою — так.

— Я можу… прямо зараз… якщо хочеш.

— У сенсі?

— Ну, поки ти ведеш.

Гриша подивився на неї через дзеркало.

— А давай. Подивимося, як ти працюєш.

Вона перебралася до нього, розстебнула ширінку, нахилилася. Член у нього був уже напіввставший, теплий, з солонуватим смаком. Світа взяла його в рот і стала рухатися sexpornotales.me повільно, намагаючись не заважати керуванню. Фура йшла рівно, і тільки важке дихання Гриші говорило про те, що йому добре.

— Глибше… так… ось так… — він поклав руку їй на потилицю, але не давив, тільки направляв.

Вона кінчала його довго. Нарешті він застогнав, і теплий струмінь ударив їй у горло. Світа проковтнула, не думаючи. Витерла губи тильним боком долоні.

— Ти просто подарунок, — видихнув Гриша. — Може, залишишся на ніч?

— Ні. Мені треба.

— Ну, як знаєш. А шкода.

Через десять хвилин фура зупинилася на в’їзді у Верхнєрєченськ. Світа вистрибнула з кабіни на узбіччя. Годинник на телефоні показував 21:43.

Телефон задзвонив.

— Відмінно, Світо. Ти встигла. Залишилася дрібниця. Бачиш кафе через дорогу?

— Так.

— Зайди. Третій столик від вікна. Там буде конверт. Візьми його.

— І що далі?

— А далі можеш бути вільна. На сьогодні.

Світа перебігла дорогу, увійшла в кафе. Третій столик від вікна був порожній, але на ньому лежав білий конверт. Вона взяла його, сіла на вільний стілець, розірвала. Усередині — тридцять тисяч і записка: «Це не все. Завтра продовжимо. Траса М-4, сім ранку. І не здумай не прийти. Фото вже в замовника.»

Світа зім’яла записку і втупилася у вікно. За вікном проносилися машини. Вона відчувала, як між ніг усе ще липко, як болить тіло, як пульсує внизу після всього, що було. І як, незважаючи ні на що, їй хочеться ще.

— Ти змінилася, — сказала вона собі вголос.

Ніхто не відповів.