Село. Що сталося після лазні
Була пізня весна, коли Аня запропонувала поїхати до її рідні в село. Не те щоб я горів бажанням — я міська людина, і перспектива провести тиждень серед корів і самогону мене не надихала. Але вона давно не бачила матір, а я давно не бачив, як вона усміхається. Ми винаймали квартиру в Єкатеринбурзі, працювали, втомлювалися, і до п’ятого року шлюбу перетворилися на сусідів, які іноді сплять разом. Секс став розкладом. Вівторок, четвер, іноді субота, якщо не надто втомилися. Я сумував. Не за кимось конкретним, а за тим, як це буває на початку — коли не знаєш, чим закінчиться вечір.
Село називалося Верхні Ключі. Двісті кілометрів від міста, останні сорок — по ґрунтовці. Дім у матері Ані був старий, з піччю, з колодязем у дворі, з лазнею, яку топлять по суботах. Мати зустріла нас на ґанку. Худенька, засмагла, в хустці. Обійняла Аню, кивнула мені. За столом на нас чекав борщ і графин з домашньою настоянкою.
Сусід прийшов на другий день. Його звали Микола, йому було під п’ятдесят, кремезний, із сивими вусами і руками, які, здавалося, не вміщалися в кишені. Він допомагав матері по господарству — дров наколоти, паркан поправити. З ним був його брат, Петро, на пару років молодший, але виглядав старшим — худий, з глибокими залисинами і хрипким голосом. Обидва були вдівцями. Обидва пили самогон, як воду.
У п’ятницю ввечері ми сиділи в лазні. Аня, я, Микола і Петро. Мати пішла спати, сказала, що втомилася. Настоянка закінчилася, Микола приніс самогон. Аня випила більше, ніж зазвичай. Вона сиділа на лавці в простирадлі, мокра після парильні, і сміялася з жартів Петра, яких я не чув. Микола дивився на неї. Не ховаючись. Як дивляться на жінку, коли думають, що ніхто не помічає. Я помітив. І чомусь не відчув нічого, крім дивного спокою.
Петро запропонував продовжити в хаті. У них в izbi було тепліше, сказав він. Аня встала. Простирадло сповзло. Вона не поправила його одразу.
Ми одяглися, вийшли у двір. Ніч була тепла, пахло сирою землею і бузком. Аня йшла попереду, трохи похитуючись, Микола підтримував її під лікоть. Петро замикав ходу, несучи недопиту пляшку. Я йшов останнім і дивився, як Микола притримує мою дружину за талію — трохи нижче, ніж слід було б.
Хата у братів виявилася просторішою, ніж я очікував. Горниця, руська піч, довгий стіл, три ліжка в різних кутах — два біля стін, одне в глибині, за завіскою. На столі горіла гасова лампа. Петро розлив залишки самогону в чотири гранчасті склянки. Ми сіли. Аня — між Миколою і Петром, я — навпроти.
Розмова йшла мляво. Про врожай, про ціни на молоко, про якогось тракториста, який поїхав у місто і не повернувся. Аня слухала, підперши голову рукою, і її очі були масними. Микола поклав долоню їй на коліно. Вона не прибрала. Петро налив ще. Я випив. Самогон був міцний, пік горло, і я відчув, як напруга виходить із плечей.
Аня встала, щоб узяти зі столу сірники — запалити свічку, бо лампа коптила. Коли вона нахилилася, простирадло, у яке вона була загорнута поверх сорочки, розпахнулося. Петро присвиснув. Микола усміхнувся у вуса. Аня випросталася, подивилася на мене. Довго. Ніби питала. Я кивнув. Не знаю навіщо. Просто кивнув.
Вона розстебнула сорочку. Повільно, зверху вниз. Під сорочкою нічого не було. Груди в неї були важкі, соски темні, стоячі. Микола відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях, як людина, яка приготувалася дивитися виставу. Петро ковтнув.
— Іди сюди, — сказав Микола.
Аня підійшла. Він узяв її за руку, потягнув до себе, посадив на коліна. Вона не пручалася. Він поклав руку їй на груди, стиснув. Вона заплющила очі. Петро підвівся зі стільця і став позаду неї, поклав долоні їй на плечі, потім спустився нижче, до талії, до стегон. Вона вигнулася.
Я сидів навпроти і дивився. Розстебнув ширінку. Ніхто не звертав на мене уваги. І це було правильно.
Ми одяглися, вийшли у двір. Ніч була тепла, пахло сирою землею і бузком. Аня йшла попереду, трохи похитуючись, Микола підтримував її під лікоть. Петро замикав ходу, несучи недопиту пляшку. Я йшов останнім і дивився, як Микола притримує мою дружину за талію — трохи нижче, ніж слід було б.
Хата у братів виявилася просторішою, ніж я очікував. Горниця, руська піч, довгий стіл, три ліжка в різних кутах — два біля стін, одне в глибині, за завіскою. На столі горіла гасова лампа. Петро розлив залишки самогону в чотири гранчасті склянки. Ми сіли. Аня — між Миколою і Петром, я — навпроти.
Розмова йшла мляво. Про врожай, про ціни на молоко, про якогось тракториста, який поїхав у місто і не повернувся. Аня слухала, підперши голову рукою, і її очі були масними. Микола поклав долоню їй на коліно. Вона не прибрала. Петро налив ще. Я випив. Самогон був міцний, пік горло, і я відчув, як напруга виходить із плечей.
Аня встала, щоб узяти зі столу сірники — запалити свічку, бо лампа коптила. Коли вона нахилилася, простирадло, у яке вона була загорнута поверх сорочки, розпахнулося. Петро присвиснув. Микола усміхнувся у вуса. Аня випросталася, подивилася на мене. Довго. Ніби питала. Я кивнув. Не знаю навіщо. Просто кивнув.
Вона розстебнула сорочку. Повільно, зверху вниз. Під сорочкою нічого не було. Груди в неї були важкі, соски темні, стоячі. Микола відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях, як людина, яка приготувалася дивитися виставу. Петро ковтнув.
— Іди сюди, — сказав Микола.
Аня підійшла. Він узяв її за руку, потягнув до себе, посадив на коліна. Вона не пручалася. Він поклав руку їй на груди, стиснув. Вона заплющила очі. Петро підвівся зі стільця і став позаду неї, поклав долоні їй на плечі, потім спустився нижче, до талії, до стегон. Вона вигнулася.
Я сидів навпроти і дивився. Розстебнув ширінку. Ніхто не звертав на мене уваги. І це було правильно.
Микола підняв її зі своїх колін і поставив на ноги. Петро стягнув з неї сорочку — та впала на підлогу, до ніг. Аня стояла гола посеред горниці, у світлі гасової лампи, і я бачив, як її соски напружилися ще сильніше. Вона дивилася на мене. Не відводила очей. Я відповів їй тим самим поглядом і повільно кивнув ще раз.
Микола повів її за завіску, в глибину кімнати. Я чув, як скрипнуло ліжко. Петро залишився, подивився на мене, потім мовчки налив нам обом ще по склянці. Ми випили. З-за завіски долинув перший стогін — негучний, здавлений, ніби Аня прикусила губу. Потім другий. Потім ритмічний скрип пружин.
Петро сидів навпроти і дивився на мене. Він не усміхався, не підморгував. Просто дивився, як дивляться на людину, яка розуміє, що відбувається, і не заважає.
— Не квап, — сказав він нарешті. — Микола свою справу знає.
Скрип прискорився. Стогони стали гучнішими, без сорому. Я чув, як Аня викрикнула щось нерозбірливе, потім замовкла, потім викрикнула знову. Я знав ці звуки. Знав, що вони означають. Вона кінчала.
Через кілька хвилин Микола вийшов з-за завіски. Сорочка в нього була розстебнута, на грудях блищав піт. Він узяв зі столу склянку, випив залпом і кивнув Петрові.
— Твоя черга.
Петро підвівся і пішов за завіску. Аня лежала на ліжку, розкинувши руки. Я бачив її крізь щілину — її груди важко піднімалися і опускалися, між ніг блищало. Вона повернула голову і подивилася на мене. У її погляді не було ні сорому, ні прохання. Тільки щось важке, каламутне, як самогон.
Петро не квапився. Він сів на край ліжка, роззувся, зняв сорочку. Потім ліг поруч із нею, підвівся на лікті і почав водити долонею по її животу, по стегнах, по грудях. Аня заплющила очі і видихнула. Він опустив руку нижче. Вона розсунула ноги. Я бачив, як його пальці ковзнули всередину, і як вона подався назустріч.
Микола підійшов до мене ззаду і поклав важку долоню на плече.
— Дивись, — сказав він хрипко. — Дивись уважно.
Я дивився. Петро навалився на неї, увійшов — повільно, глибоко, і Аня скрикнула. Зовсім не так, як із Миколою. Цей крик був інший — довший, нижчий, із самої глибини. Петро почав рухатися. Повільно, розмірено, як мужик, який звик працювати руками і знає, що квапитися нікуди. Аня обхопила його ногами, вчепилася пальцями в його спину, і я бачив, як її тіло піднімається йому назустріч із кожним поштовхом.
Я дивився, як Петро трахає мою дружину, і відчував, як у мені піднімається щось важке, гаряче, чому я не міг дати назви. Микола стояв поруч, не рухаючись, просто спостерігаючи. Він не торкався мене. Просто стояв.
Аня кінчила вдруге. Я зрозумів по тому, як вона скрикнула і завмерла, вигнувшись дугою. Петро не зупинився. Він продовжував рухатися, рівно, глибоко, і незабаром я побачив, як його спина напружилася, як він застогнав — коротко, по-звірячому — і завмер. Аня лежала під ним, важко дихаючи.
Петро виліз з-за завіски, витираючи обличчя рукавом. Микола підійшов до столу, налив самогон у три склянки — четверта, моя, залишилася порожньою.
— Пий, — сказав він мені.
Я випив. Горло обпекло. За завіскою Аня заворушилася. Я чув, як вона сідає на ліжку. Як спускає ноги на підлогу. Як встає.
Вона вийшла з-за завіски. Гола, розтріпана, з червоними плямами на грудях і шиї. Волосся прилипло до лоба. Вона подивилася на нас трьох — на мене, на Миколу, на Петра — і усміхнулася. Не мені. Нікому конкретно. Просто усміхнулася, як людина, якій добре і яка не збирається це приховувати.
Микола налив їй склянку. Вона випила залпом, не зморщилася. Петро подав їй сорочку. Вона накинула її на плечі, не застібаючи. Сіла на стілець, підібгавши під себе ноги. У кімнаті стало тихо. Чути було, як за вікном кричить деркач.
— Ну що, — сказав Микола, — по останній?
Ми випили. Петро розповів якусь історію про те, як вони з Миколою в молодості їздили на заробітки в Тюмень. Аня слухала, поклавши голову на стіл. Я дивився на неї і думав, що не відчуваю ні ревнощів, ні образи. Тільки втому. І ще щось — невиразне, тягнуче, схоже на голод, який не минає від того, що поїв.
Микола встав, потягнувся. Сказав, що їм час, завтра зранку на косовицю. Петро одягнувся, кивнув мені, ніби ми разом зробили якусь справу. Потис руку. Микола поплескав мене по плечу. Вони вийшли. Двері скрипнули і зачинилися. Я чув, як вони йдуть по двору, як скрипить хвіртка.
Аня сиділа на стільці, не рухаючись. Я підійшов, узяв її за руку. Вона встала. Ми пішли додому — через двір, через темну вулицю, повз колодязь, повз чужий паркан. Вона йшла босоніж, залишивши туфлі у братів. Я не сказав їй про це. Вдома мати вже спала. Я провів Аню до нашої кімнати, поклав на ліжко. Вона заплющила очі і одразу провалилася.
Я вийшов на ґанок. Закурив. Небо було чорне, у зорях, і пахло так, як пахне тільки в селі — димом, землею, чимось живим. Я докурив, повернувся до хати, ліг поруч із дружиною. Вона спала. Я лежав і дивився в стелю.
Уранці вона прокинулася першою. Приготувала сніданок. Ми їли яєчню з салом, пили чай із самовара. Мати щось розповідала про сусідську козу. Аня усміхалася, кивала, наливала мені ще чаю. Ніби нічого не було. І я подумав: може, для неї справді нічого не було. Може, це було тільки для мене.
Удень ми пішли на річку. Купалися. Вона плавала, пірнала, сміялася. Я сидів на березі і дивився на неї. Увечері прийшли Микола і Петро — допомогти матері з сіном. Ми вечеряли всі разом. Аня сиділа між ними, як першого вечора. Микола поклав їй руку на коліно. Вона не прибрала. Я бачив це. І нічого не сказав.
Уночі, коли ми лягли, вона повернулася до мене. Поклала руку на груди. Я відчув, як її пальці спускаються нижче. Я не зупинив її. Ми займалися сексом — повільно, тихо, щоб не розбудити матір. Вона була волога і податлива, але десь далеко. Я кінчив, і вона притиснулася до мене, ніби шукала щось. Я обійняв її. Вона заснула.
Я лежав і слухав, як у темряві скрипить половиця. І думав про те, що ми поїдемо через три дні. І про те, що я вже не знаю, навіщо ми приїхали.
До міста ми повернулися в неділю. Квартира здалася мені чужою. Аня розбирала сумки, наспівувала щось. Я сидів на кухні і дивився у вікно. Увечері вона лягла спати раніше. Я залишився на кухні. Відкрив пляшку горілки, яку ми привезли від матері. Випив. Згадав горницю, гасову лампу, скрип пружин. Згадав, як Петро трахав її на ліжку за завіскою, а Микола стояв поруч і говорив: «Дивись уважно».
Я допив пляшку. Пішов до спальні. Аня спала. Я ліг поруч, обійняв її. Вона пробурмотіла щось уві сні і притиснулася до мене. Я заплющив очі.
Уранці я пішов на роботу. Увечері повернувся. Ми повечеряли. Подивилися телевізор. Лягли спати. Вівторок. Четвер. Субота. Все як раніше. Тільки тепер я іноді прокидався вночі і лежав без сну, згадуючи, як вона вийшла з-за завіски — гола, з червоними плямами на грудях, — і усміхнулася. Нікому конкретно. Просто усміхнулася.
І я думав: а що, якщо наступного разу ми поїдемо до моєї рідні?