Кастинг у блогера
Віка не вірила своєму щастю. Їй відповів сам Артур Брайт. Не якийсь там фейк, а справжній синегалочний акаунт. Мільйон двісті підписників. Реклама, інтеграції, нарізки з подкастів. І він написав їй перший.
«Привіт. Побачив твої рілси. Обличчя фактурне, пластика є. Шукаю героїню для нової теми. Формат — провокація, інста-серіал. Го на кастинг?»
У Віки затремтіли руки. Вона перечитала повідомлення разів десять. Її рілси! На які підписані тільки друзі та мамині подруги. Артур Брайт — і раптом вона.
Даша, її сусідка по гуртожитку, одразу закрутила очима.
— Вікусь, це розвод. Кому ти там потрібна? Він трахне тебе на “пробі” і викине.
— Ти просто заздриш! — спалахнула Віка. — Він серйозний чел. У нього офіс, команда, продакшн. Я глянула, у нього навіть юристи є.
— Ну-ну. — Даша ліниво повернулася до телефона. — Потім не реви тільки.
Віка потім ревла. Але це буде потім.
Студія виявилася звичайною двокімнаткою в старому фонді на Сінній. Вона очікувала лофт, світло, хромакей. А тут — сірі двері, запах фарби з під’їзду. Відкрив сам Артур. Високий, худий, у розтягнутій чорній худі. Волосся сальне, ніби не мив тиждень. Але усміхався чарівно, по-свійськи.
— О, Віко! Заходь. Знімати сьогодні буду не в залі, а вдома — лампова атмосфера, приватність. Ти не бійся, у мене тут усе облаштовано.
Усередині справді був той самий антураж: сірий диван, кільцева лампа, штативи. Але пахло чомусь кислим пивом і ще чимось — приторним, як дешевий вейп. На дивані розвалилися двоє. Один — кремезний, з короткою шиєю, у спортивних штанях. Другий — худющий, з татуюванням павука на скроні. Він сидів з ноутбуком, роблячи вигляд, що монтує.
— Це моя команда, — Артур махнув рукою. — Женя, оператор. І Влад, звук.
Віка зам’ялася в дверях. Вона думала, що буде тет-а-тет. Втім, для зйомок команда потрібна. Вона придушила сумнів.
— Присідай. — Артур кивнув на диван. — Зараз чайку? Чи чого міцнішого?
Вона відмовилася. Він налив собі пива. Женя відклав ноутбук і встав, підійшов до штатива, почав крутити налаштування. Віка намагалася триматися природно.
— Суть сценки, — почав Артур, — «дівчина думає, що знімає челендж, але насправді бере участь у сатирі на сучасний блогінг». Формат — реаліті. Чим природніше твоє збентеження, тим краще.
— А що за челендж?
— Усе просто. На камеру я ставлю запитання, ти чесно відповідаєш. Потім ми ставимо режисерські завдання. Фішка в тому, що після кожної твоєї відповіді ти повинна щось зняти з себе. Вважай, символ морального роздягання перед аудиторією.
Віка відчула, як у животі щось обірвалося.
— В сенсі… роздягатися?
— Ну не буквально. — Артур усміхнувся. — У кадрі тільки обличчя. Просто свіжі щиколотки, плечі. Ти ж не на порно прийшла.
Віка почервоніла.
— Я не знала, що…
— Вік, — Артур сів поруч, поклав руку на спинку дивана. — Ти хочеш у тіктоці вистрелити? Це легкий інтим. Завтра про це будуть писати всі пабліки. А якщо захочеш — виріжемо половину, залишимо тільки смішне.
Вона кивнула. Даша б її зараз убила.
Женя увімкнув камеру. Червоний вогник блимнув. Віка змусила себе усміхнутися.
Спочатку все йшло як завжди. Артур ставив запитання: «Чому ти хочеш бути в блогінгу?», «Що готова зробити заради мільйона підписників?» Вона відповідала, намагалася жартувати. Потім — «зніми каблучку». Потім — «зніми шкарпетку». Потім — «зніми кофту».
Вона зняла кофту. Під нею був тонкий топ. У кадрі, як запевнив Артур, залишалося тільки її обличчя. Вона повірила.
А потім Влад встав і вийшов з кімнати. Повернувся з камерою в руці — старою, на важкому штативі. Направив її на Віку на повний зріст.
— Це для бекстейджу. — Коротко сказав Артур. — Зараз у нас невелика зміна мізансцени. Ти лягаєш на диван, ми знімаємо зверху твою реакцію.
— На що?
— На моє запитання.
Вона слухняно лягла. Женя підніс камеру ближче. Його обличчя було нерухомим, діловим. Тільки очі блищали.
— Отже, Вікулю. — Артур навис над нею, дивлячись униз. — Питання. Скільки ти коштуєш?
Вона розгубилася.
— В сенсі?
— Ну, як модель. У тебе ж є прайс? Чи ти готова безкоштовно вкалувати за підписку?
— Я… ні, я думаю… — Вона розгубилася. — Я не знаю.
— Тоді продиктуй на камеру: «Я готова на все заради хайпу». Скажи це чітко.
Щоки горіли. Вона відкрила рот, щоб відмовитися, але Артур раптом погладив її по стегну.
— Вік, без паніки. Ми ж працюємо. Це просто дубль.
Вона видихнула і промовила фразу. Чітко.
— Супер. — Артур випростався. — Тепер знімай шорти.
— Що?
— Влад, крупніше. — Артур не відривав від неї погляду. — Давай, я сказав.
— Це вже не смішно.
— Це та сама сцена. Провокація. Після «я готова на все» глядач повинен побачити твоє «все». Ти ж розумієш, що я не викладу це без твоєї згоди. Це чернетка.
Віка сіла. Їй стало страшно. Женя мовчки підійшов і встав у неї за спиною. Влад продовжував знімати.
— Я не буду. — тихо сказала вона.
Артур нагнувся, взяв її за підборіддя.
— Або ти дознімеш, або я викладу фрагмент, де ти кажеш «я готова на все». І без контексту це буде значити, що ти дешевка. Втямила?
Вона зрозуміла. Все. Пізно.
Вона сама стягнула шорти. Потім топ. Потім ліфчик. Камера знімала. Влад обходив її по колу, знімаючи, як вона тремтить.
— Красива. — констатував Артур. — Шкода, без таланту. Але фігура робоча.
Він розстебнув ремінь. Віка відвернулася, але Женя ззаду взяв її за волосся і повернув голову до камери.
— Дивись в об’єктив. — наказав він хрипко. — І усміхайся. Це твоя зоряна година.
Артур уже спустив штани. Його член стояв, упираючись у її стегно. Вона заплющила очі.
— Я сказав — усміхайся, суко. — Женя стиснув волосся сильніше.
Вона розтягнула губи. Це було страшніше за все.
Далі був інструктаж.
— Рот відкрий. Ширше. Ще ширше. Візьми рукою. Ну! — Артур хльоснув її по щоці. Віка схлипнула, але підкорилася. Член увірвався в рот, притискаючи голову до спинки дивана.
Влад раптом відклав камеру. Взяв іншу, меншу, з ручним фокусом.
— Давай, Артур. Полизала і годі. — Він облизнувся. — Тепер моя черга.
Вони мінялися. Віка вже не розуміла, чий член у неї в роті. Женя виявився грубішим — просто натягував її на свій ствол, як на тренажер. Артур командував:
— Язиком працюй. Очі підніми. Голосніше. Нехай звук запишеться.
Вона не плакала. Сліз не було. Був тільки ритм.
Потім її поставили раком. Хтось розсунув коліном її ноги. Між сідницями провели мокрим пальцем. Віка смикнулася.
— Вузька. — кинув Влад. — Розроби, а то порвемо.
Артур не став розробляти. Взяв з полиці пляшку з олією, плеснув на себе, на неї. Увійшов одразу. Віка скрикнула.
Женя тримав її за талію, не даючи смикатися.
— Терпи, зірко. Потім чік-чірік — і ти в топі.
Її трахали по черзі. Довго, методично, під камеру. Іноді її повертали, ставили в інші пози, змушували говорити в об’єктив дурниці — «я люблю цей кастинг», «дякую за підписку», «давай ще». Вона повторювала. Вона вже не була собою.
Кінчили в неї обидва. Влад — на спину, наказавши завмерти і не стирати. Артур — у рот, змусивши показати на камеру.
Коли все закінчилося, Віка лежала на брудному дивані. Спина липла. Губи горіли. Усередині все боліло.
Артур уже сидів у кріслі, ліниво переглядаючи зняте на ноутбуці.
— Ну що, Вікусь. На зв’язок завтра вийду. Може, візьмемо тебе в постійний формат. Якщо лайків наберемо.
Він ухмильнувся і підморгнув.
— І не забудь підписатися.
Вона встала. Повільно натягнула джинси, футболку. Женя і Влад уже пили пиво, обговорюючи щось про бітрейт. Здавалося, для них вона перестала існувати.
У передпокої її наздогнав Артур.
— Чуєш. — Він простягнув їй телефон. — Я тебе зняв, як ти й просила. Ось, скину пару кадрів для портфоліо. Тільки без образ, детка. Бізнес є бізнес.
Він засміявся і зачинив двері.
На сходах Віку знудило. Прямо на бетонну підлогу. Вона стояла, тримаючись за стіну, і дивилася на екран телефона. Там була вона — з розтріпаним волоссям, чужим слідом на щоці і усмішкою.
Вона не пам’ятала, щоб усміхалася.
Але камера все записала.