Випадкова попутниця в поїзді: купе СВ

До Києва я їхав не з доброго життя. З дружиною ми розлучилися рік тому, і, хоча квартирне питання було вирішене, всередині залишився неприємний осад, як після довгої хвороби. Робота головним інженером на заводі виснажувала, і відрядження на галузеву конференцію було радше приводом змінити обстановку, ніж кар’єрною необхідністю. Я взяв квиток у СВ, щоб хоч у дорозі побути наодинці, зібратися з думками й не слухати чужий храп. Я сидів біля вікна в порожньому купе й ліниво гортав стрічку новин, коли двері відчинилися.

Увійшла жінка. Не дівчина, не студентка – саме жінка, років тридцяти п’яти на вигляд. Темне волосся було зібране в строгий вузол на потилиці. Чорна сукня простого, майже аскетичного крою, мінімум косметики, і лише дорога оправа окулярів трохи виділялася. У руках у неї був не рюкзак із логотипом бутика, а старенький шкіряний саквояж. Вона кивнула з тією ввічливістю, за якою не слідує розмова, сіла на свою полицю навпроти й втупилася в темне вікно. Я продовжив читати. Провідник приніс чай, вона замовила собі лише склянку з підстаканником і лимон. Мовчання було не напруженим, а якимось порожнім, як і пейзаж за вікном.

— Перепрошую, у вас випадково не буде сигарет? У мене закінчилися, а у вагоні-ресторані, кажуть, тільки поштучно продають, і то не факт.

Її голос був тихим, але твердим. Я простягнув пачку.

— Дякую. Я Віка. — Вона подивилася на мене вперше прямо. Очі в неї були сірі, з легкою припухлістю, ніби вона не висипалася.

— Павло. Можна просто Паша.

Ми вийшли в тамбур. Поїзд мірно розгойдувався, забираючи нас у ніч. Розмова не клеїлася. Я запитав, чи вона їде у справах чи відпочивати.

— Відпочивати? — вона гірко всміхнулася, видихнувши дим. — Я вдова. Чоловік помер півтора року тому. Серце. Їхав за кермом, зупинився на узбіччі, і все. Мені тоді тридцять чотири було. А зараз їду в санаторій під Пітером, лікар порадив змінити обстановку, нерви підлікувати. Тільки я їду не нерви лікувати.

Я промовчав, відчуваючи, що їй потрібно виговоритися. Ми повернулися в купе. Вона сіла на свою полицю, я — на свою. У напівтемряві, освітлюваному лише тьмяним нічником, вона продовжила. Віка говорила про чоловіка сухо, констатуючи факти, але в її словах відчувалася не стільки скорбота, скільки дзвінка порожнеча й якась образа. Не на нього, а на саме життя.

— Знаєте, Пашо, є таке відчуття, коли ти живий, а все хороше вже позаду. Я справно носила жалобу, дотримувалася пристойностей, відганяла залицяльників. А потім зрозуміла: мені не потрібні залицяльники, квіточки й цукерки. Мені потрібен один, конкретний, останній гріх. Щоб переступити через себе, через це асфальтове «треба» і «правильно». — Вона зняла окуляри й почала протирати їх, але її пальці дрібно тремтіли. — Я хочу порушити всі табу, які сама собі придумала. Хочу, щоб мене трахали так, ніби завтра не настане. Грубо, брудно, як шльондру з вокзалу. А на ранок я хочу піти й забути. Ви мені здаєтеся людиною, яка не буде ставити зайвих запитань. Я права?

Запала пауза. Стукіт коліс здавався оглушливим. Я дивився на неї: строга вчителька або вдова священика, яка вимовляє слова, що змушують кров швидше бігти по венах. У мене давно не було жінки, і ця пропозиція, що звучала як угода, була саме тим, чого я підсвідомо хотів — гострих відчуттів без зобов’язань.

— Права, — відповів я, відчуваючи, як пересохло в горлі. — Я не буду ставити запитань.

Вона встала, зробила крок у проході й засмикнула шторку на дверях купе. Клацнула засувка.

— Тоді не потрібно прелюдій. Не потрібно цілувати мене в шию й говорити компліменти. Просто зроби це. Я хочу одразу й багато, хочу, щоб боліло тіло, а не душа.

Я підвівся до неї. Зблизька вона здавалася ще більш тендітною, але в її позі відчувалася сталева воля. Я поклав руки їй на плечі, вона здригнулася, але очей не відвела. Сукня була з тонкої вовни, під нею вгадувалося струнке, підтягнуте тіло.

— Я хочу побачити тебе, — сказав я.

Вона мовчки потягнула вниз блискавку на спині. Сукня зісковзнула до її ніг, залишивши її в простій чорній білизні. Жодних мережив, лише матова шкіра, тугі півкулі грудей, стиснуті ліфчиком, і плоский живіт. Я зняв сорочку, і вона, підійшовши впритул, сама розстебнула мій ремінь. Джинси впали на підлогу, мій друг уже впирався в тканину боксерів.

— Добре, — сказала вона з діловитістю лікаря. — Це добре.

Я вже не міг стримуватися. Схопивши її за талію, я різко розвернув Віку й притиснув спиною до стіни купе. Поїзд хитнувся, і вона глухо стукнулася лопатками об вібруючу стіну. Я ривком стягнув з неї трусики — вони виявилися вологими на дотик. Її покірність миттєво зникла, вона, наче дика кішка, вчепилася нігтями в мої плечі й запустила руку мені в труси, жадібно стискаючи напружений член.

— Так, грубіше. Не треба зі мною церемонитися, — зашипіла вона мені у вухо.

Я розвернув її спиною до себе й нагнув, поставивши раком на нижню полицю. Тьмяне світло окреслювало вигин її спини й міцні, округлі сідниці. Я увійшов у неї різко, одним рухом. Вона була вузькою й шалено гарячою, незважаючи на рясну змазку. Віка скрикнула, але це був не крик болю, а якийсь лютий, утробний стогін визволення. Вона схопилася за простирадло, подавшись попкою мені назустріч.

— Так, так, так, розірви мене, виєби цю порожнечу… зроби мені боляче, Пашо!

Я рухався в ній із тією безжальною, тваринною ритмічністю, яку вона просила. Мій член як поршень ходив у її тугій, стікаючій соком глибині. Я схопив її за волосся на потилиці, зруйнувавши строгий вузол, і намотав його на кулак, змушуючи її прогнутися ще сильніше. Вільною рукою я розстебнув її ліфчик, і важкі, м’які груди з великими, зморщеними від збудження темними сосками вивалилися назовні. Я грубо стиснув одну, зминаючи її в долоні.

— Тобі подобається бути такою, так? — пророкотав я, нарощуючи темп. — Подобається, коли тебе трахають як дешеву підстилку в поїзді?

— Подобається! Тільки так! Я мокра, брудна, хти ва сука… — її голос зривався, у ньому було більше екстазу, ніж сорому.

Вона бурхливо кінчила, здригаючись усім тілом і втискаючись обличчям у подушку, щоб не кричати на весь вагон. Я відчував, як її внутрішні м’язи судомно стискають мій стовбур, і це було sexpornotales.me майже нестерпно. Я сповільнився, даючи їй віддихатися, але залишався всередині.

— Ні, не зупиняйся, я ще хочу, — прошепотіла вона, важко дихаючи. — У нас уся ніч. Трахни мене інакше. Ти ще не все пробував.

Я вийшов з неї, перевернув на спину й закинув її ноги собі на плечі. Зараз її обличчя було прямо переді мною: розчервоніле, з розпухлими від поцілунків і укусів губами, на які потрапила пасмо волосся. Я взяв свій член, мокрий від її соків, і приставив до ануса.

— Ти цього хотіла? Порушувати всі табу? — запитав я, дивлячись їй в очі.

У її погляді майнув переляк пополам із диким збудженням.

— Так, — видихнула вона, сама розводячи свої сідниці руками з акуратним манікюром. — Саме цього. Виєби мою дупу, раз уже ми почали.

Я надавив. Головка насилу проштовхувалася в туге, незаймане кільце. Віка закусила губу, заплющилася, по щоці скотилася сльоза, але вона не просила зупинитися. Навпаки, вона, долаючи біль, подалася тазом назустріч, насаджуючись на мій член. Коли я увійшов до упору, вона видала довгий, гортанний стогін.

— Як туго… як же туго й гаряче… — простогнав я, починаючи рух.

Я брав її повільно, але глибоко, проникаючи в саму заборонену її глибину. У цій позі я бачив, як її груди коливаються в такт моїм поштовхам, як вона, вже зовсім втративши контроль, запускає пальці в свою промежину й люто торсає клітор. Це видовище доконало мене. Дзвінка напруга в паху досягла піку.

— Кінчай у мене, — раптом зажадала вона, відпускаючи клітор і вчіпляючись пальцями в мої стегна. — Я хочу, щоб ти кінчив у мою дупу. Залий мене спермою. Я хочу відчувати її в собі до самого Пітера.

Її наказ став детонатором. Мій член запульсував, скорочуючись у тугому гарячому кільці її ануса, і я з протяжним стогоном вилився глибоко в неї. Оргазм був таким сильним, що в мене потемніло в очах. Я рухнув на неї, відчуваючи, як її тіло б’є дрібне тремтіння нового оргазму.

Кілька хвилин ми лежали мовчки, у вузькому ліжку СВ, приходячи до тями під мірний стукіт коліс. Її дихання поступово вирівнювалося. Потім вона тихо, по-домашньому просто сказала:

— Дай мені сигарету, будь ласка.

Ми курили в тамбурі. Вона стояла, притулившись до холодного вікна, у накинутому на плечі моєму піджаку. Її волосся було розтріпане, макіяж змазаний, але вона виглядала живішою й молодшою, ніж у момент нашої зустрічі. Вона всміхалася. У цій усмішці не було ніяковості чи жалю, лише глибока, задоволена втома.

— Дякую тобі, Пашо. Ти дав мені саме те, що я просила, — сказала вона, випускаючи дим у прочинену кватирку. — Я почуваюся… живою. І порожньою, але в хорошому сенсі.

— Взаємно, — усміхнувся я у відповідь. — Тільки ти вже прости, що без квітів і залицянь.

— За це окрема подяка.

Більше ми не сказали одне одному жодного слова про те, що сталося. Уранці, коли поїзд сповільнив хід перед Московським вокзалом, вона вже була одягнена у свою строгу сукню, волосся знову зібране у вузол. На столику стояв її старенький саквояж. Ми вийшли на перон під мжичку пітерського дощу.

— Прощавай, — сказала вона, поправляючи окуляри.

— Прощавай, Віко.

Вона кивнула й пішла в бік стоянки таксі, а я попрямував до виходу в метро. Ми не обмінялися телефонами, не спитали прізвищ. Я знав лише її ім’я й відчуття того, що цієї ночі у вагоні СВ двоє випадкових попутників допомогли одне одному вилікувати те, що боліло глибше, ніж тіло. Лише на ескалаторі я зрозумів, що від мене все ще пахне нею — солодкуватим запахом її шкіри з легкою гірчинкою тютюну. Я всміхнувся й поправив комір, згадуючи, як вона, беззахисна й владна водночас, дивилася на мене в напівтемряві купе. Це була хороша поїздка.