Слухняний співробітник

Валерія Андріївна Кольцова, генеральна директорка логістичної компанії «Кольцов і партнери», сиділа у власному кабінеті й ліниво розглядала візитку нового водія. Точніше, не розглядала — візитка їй була не потрібна, вона вже знала про нього все. Просто сам факт того, що ця людина перебувала за дверима, змушував її відчувати невиразне роздратування.

Ігор. Тридцять років. Колишній контрактник, служив у гарячих точках. Прийшов за рекомендацією начальника служби безпеки. Вів машину бездоганно, двері відчиняв, але при цьому усміхався так, ніби робив їй послугу.

Вона не звикла, щоб на неї дивилися як на рівну. На раді директорів — так, там люди з грошима і впливом. Але від водія, найнятого на зарплату, очікувалася запобігливість. А цей, коли вона попросила його підігнати машину до третього під’їзду після корпоративу, подивився на неї в дзеркало заднього виду і уточнив, наскільки терміново. Не просто кивнув. Уточнив.

Тепер він стояв у приймальні, бо вона попросила його залишитися після заходу. Формально — обговорити графік на наступний тиждень. Фактично — вона сама ще не знала, навіщо.

— Заходьте, — промовила вона, не відриваючи погляду від стосу паперів.

Ігор увійшов. Високий, підтягнутий, у чорній сорочці з коротким рукавом. Форма одягу водія в компанії була вільною, але він завжди виглядав так, ніби збирався або на стройовий огляд, або на допит. Вона відзначила, як щільно тканина облягає його плечі, і тут же перевела погляд вище — на обличчя.

— Ви хотіли бачити мене, Валеріє Андріївно, — промовив він рівно.

— Заходь, сідай, — вона махнула рукою на стілець навпроти.

Він сів. Не розвалився, але й не сів на краєчок, як робили інші. Просто сів, поклав руки на підлокітники і став чекати.

— Ти знаєш, навіщо я тебе покликала? — запитала вона.

— Гадки не маю.

— Ось саме, — усміхнулася Валерія, відкидаючись у кріслі. — Ти працюєш у мене другий місяць, а я так і не зрозуміла, навіщо тебе найняли.

Він трохи підняв брову.

— У сенсі?

— У прямому. Возиш ти добре. Не сперечаєшся. Але при цьому поводишся так, ніби в тебе в кишені лежить запасний контракт на два мільйони.

Ігор усміхнувся.

— Ви тому мене не звільняєте?

Вона повільно поставила лікті на стіл і сплела пальці.

— Я не звільняю тебе, бо ти мене не боїшся. А я не люблю, коли мене не бояться.

— Це проблема?

— Можливо, — вона встала з-за столу і підійшла до вікна. Підбори глухо простукали по паркету. — Ти впевнений, що знаєш, на кого працюєш?

— На вас.

— А хто я?

— Генеральна директорка, — відповів Ігор без паузи.

— Дочка свого батька, — поправила Валерія. — Він дав мені цей бізнес, а не я його заробила. Усі про це знають. І ти знаєш.

— Ви його не заробили, але утримуєте. Цього достатньо.

Вона обернулася. Він дивився їй прямо в очі. Не на ноги, не на груди, не в підлогу. Прямо в очі.

— Встань, — наказала вона неголосно.

Ігор підвівся.

— Підійди.

Він зробив три кроки. Між ними залишилося менше метра.

— Ближче.

Він ступив ще раз. Тепер вона відчувала його запах — суміш чогось терпкого, чоловічого. Валерія повільно обійшла його по колу, розглядаючи, як оглядають коня перед купівлею.

— Слухаєшся, — підсумувала вона. — Уже непогано.

— Мені неважко.

— У тому й річ, — усміхнулася Валерія. — Тобі все неважко. Мені в тобі не хватає… страху.

Ігор повернув голову, стежачи за нею.

— Ви вважаєте, підлеглий має боятися начальницю?

— Я вважаю, що чоловік, який возить мене щодня, має розуміти, хто в цій машині головний.

— Я розумію.

— Ні, — вона зупинилася перед ним. — Ти розумієш головою. А мені потрібно, щоб ти зрозумів усім тілом.

Він хотів щось відповісти, але Валерія вже розвернулася і попрямувала до свого крісла.

— Роздягайся, — кинула вона через плече.

— Що?

— Я сказала — роздягайся. До пояса.

Ігор завмер. Вона сіла в крісло і знову взяла в руки якийсь папір, усім виглядом показуючи, що він може або виконати наказ, або вийти геть.

— Валеріє Андріївно, я…

— Ти зараз скажеш, що в тебе є дружина, наречена чи щось таке, — перебила вона, не піднімаючи очей. — Але я перевіряла. У тебе нікого немає. Тож або роздягаєшся, або вранці здаєш перепустку.

У кабінеті повисла тиша. Потім вона почула, як він видихнув і взявся за ґудзики.

— Повільно, — додала вона, так і не подивившись на нього.

Тканина зашелестіла. Ґудзики виходили з петель один за одним. Валерія не поспішала. Вона зачекала, поки звук не стихне, і тільки потім підняла очі.

Він стояв посеред кабінету з голим торсом. Тіло сухе, жилаве, без жодного татуювання. На лівому плечі — шрам. На животі — доріжка темного волосся, що йде під ремінь брюк. Він дивився на неї все тим самим рівним поглядом, але тепер у ньому з’явилося щось нове. Напруга.

— Непогано, — оцінила Валерія. — А тепер стань на коліна.

Ігор стиснув щелепи.

— Навіщо?

— Тому що я так сказала.

Вона бачила, як він бореться із собою. Внутрішній стрижень, який вона хотіла зламати, поки ще тримався. Валерія не стала тиснути сильніше — навпаки, змінила тон.

— Ти ж не думаєш, що я покликала тебе сюди за тим, щоб просто подивитися на голі груди? — запитала вона майже лагідно. — Мені потрібно перевірити, наскільки ти керований. Це частина роботи. Зрозумів?

— Це не робота. Це особисте.

— Це одне й те саме, коли ти працюєш на мене, — відрізала вона. — Встав. На коліна.

Він повільно, дуже повільно, опустився спочатку на одне коліно, потім на друге. Голова залишилася піднятою. Очей не опустив.

— Добре, — Валерія зняла одну туфлю. — А тепер поцілунок.

Вона витягнула ногу вперед, майже торкаючись його губ. Ігор опустив погляд на її ступню. Туфля була закрита, нога — доглянута, з акуратним педикюром, трохи волога після довгого дня. На його обличчі майнуло щось, чого вона раніше не бачила. Подив. І, здається, сором.

— Я сказала — поцілунок.

Він нахилився і коротко торкнувся губами підйому її ноги.

— Не так. Зніми туфлю зубами.

Ігор завмер, але тільки на секунду. Потім нахилився нижче, обережно стиснув зубами задник туфлі і потягнув. Туфля піддалася не одразу. Валерія дивилася на його схилену голову, на те, як напружуються м’язи шиї, і відчувала, як внизу живота наростає жар.

Нарешті туфля впала на підлогу. Ігор підняв очі.

— Понюхай, — наказала вона.

Він узяв її ногу в долоні. Пальці в нього були теплі, сухі. Підніс до обличчя, вдихнув.

— Відчуваєш?

— Так.

— Що?

— Запах.

— Який?

— Шкіри. І… поту.

— Тобі подобається?

Він не відповів.

— Я запитала — тобі подобається?

— Не знаю.

— Лизни, — скомандувала Валерія.

Він провів язиком по підйому стопи. Обережно, як пробують щось незнайоме. Потім ще раз. Ще.

— Ось так, — видихнула вона. — А тепер смокчи пальці.

Він узяв у рот великий палець її ноги. Валерія відкинулася в кріслі, не зводячи з нього очей. Ігор заплющив очі, зосередившись на процесі. Вона бачила, як рухаються його губи, як щоки втягуються, створюючи вакуум. Це було принизливо для нього і неймовірно збудливо для неї.

— Достатньо, — перервала вона його. — Тепер ремінь.

Він розплющив очі, не випускаючи її ногу з рук.

— Що?

— Ремінь із себе знімай. І брюки.

Вона прибрала ногу з його долонь, відкинулася в кріслі і стала спостерігати. Ігор підвівся з колін і взявся розстібати ремінь. Повільніше, ніж сорочку. Кожен рух давався йому важко, але він виконував наказ.

Брюки впали на підлогу. Залишився в боксерах. Валерія відзначила, що вони вже помітно натягнулися.

— Знімай і їх.

Він стягнув боксери. Збуджений член хитнувся вгору.

— Ось як, — усміхнулася Валерія. — А казав — «не знаю».

— Це фізіологія.

— Це відповідь на владу, — поправила вона. — Підійди.

Він зробив крок. Валерія підвелася з крісла, обійшла його, стала за спиною. Провела долонею по його хребту, відчуваючи, як напружуються м’язи під шкірою. Потім рука ковзнула на сідниці, стиснула.

— Ти був військовим, Ігорю?

— Так.

— А тепер будеш моїм рабом.

Вона повернулася до столу, відчинила нижню шухляду. Ігор, стоячи голим посеред кабінету, дивився, як вона дістає звідти фалоімітатор з кріпленнями. Не якийсь там скромний — солідний, чорний, глянсовий.

— Ви… серйозно? — запитав він.

— Серйозніше нікуди, — відповіла Валерія, пристібаючи ремені. — Спочатку ти попрацюєш язиком. А потім я тебе покараю.

— За що?

— За зухвалість. За те, що дивився на мене як на рівну. За те, що змусив мене чекати, поки ти зрозумієш, що треба слухатися.

Вона підійшла до нього впритул. Тепер, коли страпон був на ній, вона відчувала себе по-іншому. Навіть вищою, ніж він.

— Стань на коліна, — повторила вона вже знайому команду.

Ігор опустився. Валерія задерла спідницю — вона була не в брюках, а у вузькій спідниці, яка тепер поповзла вгору по стегнах. Під нею — чорне мереживо, вже вологе.

— Зніми мої трусики, — наказала вона.

Він потягнувся і обережно стягнув їх униз.

— Лижи, — коротко кинула вона, сідаючи назад у крісло і розсуваючи ноги.

Ігор присунувся. Поклав долоні на її коліна, але Валерія тут же шльопнула його по руці.

— Руки прибери. Працюй тільки ротом.

Він нахилився. Перший дотик язика був невпевненим, але майже одразу став жадібним. Валерія вчепилася пальцями в підлокітники, закинула голову.

— Так, ось так… глибше, — вистогнала вона.

Він старався. Вона відчувала, як його язик ковзає по губах, проникає всередину, вилизує її з усією старанністю, на яку він був здатен. Губи, підборіддя, ніс — усе мокре від її соків. Валерія запустила руку йому у волосся, накрутила пасмо на кулак і притиснула його обличчя щільніше.

— Ще. Не зупиняйся.

Він не зупинявся. Вона відчула, як напруга внизу наростає, як ноги починають тремтіти, але в останній момент, коли до оргазму залишалося зовсім трохи, вона відштовхнула його.

— Досить, — видихнула вона. — Встань. Нахилися над столом.

Ігор підвівся. Очі в нього були п’яні, губи блищали. Він обійшов стіл і нахилився, впершись долонями в стільницю. Валерія стала за ним, поклала долоню йому на поперек.

— Розслабся, — наказала вона. — Якщо будеш затискатися, буде болячіше.

— Ви ж все одно зробите боляче, — хрипко відгукнувся він.

— Звичайно, — відповіла вона. — Але в цьому й сенс.

Вона змастила його ззаду власною слиною і тим, що sexpornotales.me залишилося на її пальцях після його рота. Ігор стиснув зуби, але не проронив жодного звуку, коли вона приставила головку фалоса до його ануса.

— На рахунок «три», — тихо сказала Валерія. — Раз. Два.

На «три» вона ввійшла одним різким рухом.

Ігор втягнув повітря і вткнувся лобом у поліровану стільницю.

— Тихо, — прошепотіла Валерія. — Ти ж не хочеш, щоб охорона почула.

Вона почала рухатися. Спочатку повільно, смакуючи кожну секунду, потім усе швидше. З кожним поштовхом його тіло подавалося вперед, пальці ковзали по глянцевій поверхні, з горла виривалися здавлені стогони.

— Тобі подобається, — ствердно промовила вона.

— Ні, — видихнув він.

— Брешеш, — вона схопила його за волосся і потягнула назад, вигинаючи йому шию. — Твій член твердий, як камінь. Ти насаджуєшся на мене, як шльондра.

— Так, — зізнався він здавлено. — Так.

Валерія засміялася, не скидаючи темпу.

— Ось і відповідь. Не такий уже ти й гордий.

Вона відчула, як його тіло затряслося. Ще кілька поштовхів — і Ігор застогнав на весь голос, виливаючись на підлогу і на ніжку столу. Валерія вийшла з його задниці, не чекаючи, поки він віддихається.

— Це було покарання, — повідомила вона, відстібаючи ремені. — За самовпевненість.

Ігор повільно випростався, спираючись на стіл. На лобі виступила испарина, груди важко здіймалися. Він дивився на неї з дикою сумішшю сорому, вдячності й бажання.

— Завтра о дев’ятій, — холодно промовила Валерія, поправляючи спідницю. — Запізнишся — повторимо.

Вона підібрала трусики і, не дивлячись на нього, вийшла з кабінету. У приймальні було порожньо і тихо. Тільки у вухах усе ще звучало його здавлене «так».

Тепер вона знала точно: цей водій залишиться в неї надовго.