Під час робочого відрядження
Відрядження я завжди недолюблював. Не через роботу як таку, а через готельну тугу, казенні сніданки та вечори, вбиті перед телевізором із десятьма каналами. Але коли головний офіс спускає рознарядку — їхати треба. Цього разу доля закинула мене в місто-супутник, такий собі промисловий мурашник за три години лету від обласного центру. Завдання — аудит місцевої філії, яка, судячи зі звітності, останні півроку відверто «малювала» показники.
Згадую це зараз, через п’ять років, і усміхаюся. А тоді було не до сміху.
У моєму розпорядженні був тиждень. Тиждень у промзоні, у готелі з видом на ТЕЦ, у компанії людей, які мене, столичного ревізора, відверто ненавиділи. Напруга висіла в повітрі з першої хвилини. Директор філії, сивий мужик з обличчям утомленого шукача, поселив мене в переговорній-акваріумі і приставив «помічника». Вочевидь, щоб я не копав надто глибоко.
Помічником виявилася вона — Ольга Володимирівна, начальник їхнього планово-економічного відділу.
У моїй уяві малювалася замучена життям тітка в сірій кофті, з пучком на голові й вічно підібраними губами. Я помилився за всіма фронтами. У мій акваріум увійшла жінка, яка аж ніяк не в’язалася з похмурим пейзажем за вікном. Висока, з поставою балерини, у строгій спідниці й блузці, застебнутій під саме горло. Окуляри в тонкій оправі, темне волосся прибране в низький, важкий вузол. На вигляд — трохи за сорок, але доглянута, холена, з тим самим типом краси, який називають «породистою». Очі розумні, чіпкі, дивиться як на ворога народу. У руках — стос папок.
— Вітаю. Це первинна документація за перше півріччя. Якщо будуть питання — я в сусідньому кабінеті. Сподіваюся, ви впораєтеся без моєї постійної присутності.
Голос сухий. Сказала — і вийшла, залишивши по собі шлейф незнайомих, дорогих парфумів. Не жінка, а снігова королева з промзони.
Перші три дні минули в холодній війні. Я запитував документи — вона їх приносила. Я знаходив нестиковки — вона давала сухі, але вичерпні пояснення. Жодної зайвої емоції, жодної усмішки. Обідала вона окремо, в їдальні для керівництва. Я ж давився гумовою котлетою в загальній залі. Ольга Володимирівна була ідеальним цербером, що оберігає спокій своєї філії.
Прорив стався в середу ввечері. Я засидівся допізна, розбираючи якусь хитру схему з подвійною бухгалтерією. Годинник показував майже десяту. У будівлі було темно й тихо. Я вийшов у коридор, щоб дійти до автомата з кавою, і побачив світло в її кабінеті. Ольга сиділа без піджака, знявши окуляри, і терла перенісся. Перед нею стояв відкритий ноутбук і недоторканий стаканчик з охололою кавою. Виглядала вона в цей момент не як цербер, а як смертельно втомлена жінка, на чиїх плечах висить занадто багато.
— Не спиться, Ольго Володимирівно? — запитав я, обіпершись на дверний одвірок.
Вона здригнулася, і на секунду в її очах майнула розгубленість, але майже одразу змінилася звичною сталлю.
— Роботи багато. Як і у вас, я бачу.
— Може, по каву? Апарат варить на подив пристойну.
Вона помедлила. Оцінювально на мене подивилася, ніби розв’язувала якусь задачу. І несподівано кивнула.
Ми просиділи в її кабінеті до півночі. Спершу говорили про роботу. Про те, що філія не від хорошого життя малює цифри — план спускають нереальний, а фінансування нуль. Про те, що в кожного тут сім’я, іпотека, і всім байдуже на столичних ревізорів. Потім розмова сама собою перетекла в особисте русло. Я розповів, що втомився від вічних роз’їздів і парубоцького побуту. Вона — що п’ять років як у розлученні, дочка поїхала вчитися до столиці, і весь її світ тепер — ось цей кабінет і ці звіти. З кожним ковтком розчинної кави снігова королева танула. У неї виявився низький, грудний сміх і звичка поправляти волосся, коли вона соромиться.
Наступного дня, в четвер, усе змінилося. Вона, як і раніше, тримала дистанцію при колегах, але наодинці стала дозволяти собі легкі усмішки. А коли я запитав, де в цьому місті можна нормально повечеряти, а не труїтися готельною їжею, вона несподівано запропонувала:
— Давайте я покажу вам одне місце. Не в готелі ж вам сидіти. Заїду за вами о сьомій.
Так я опинився в її машині. Поза роботою Ольга була зовсім іншою. Джинси, легкий джемпер, волосся розпущене хвилею по плечах. Жодного строгого пучка. Вона відвезла мене не в ресторан, а в якийсь домашній кавказький льох на околиці, де шашлик смажили просто у дворі, а вино приносили в глиняному глечику. Було смачно, тепло й напрочуд затишно.
Після другої пляшки домашнього червоного вона розчервонілася, стала ще більш живою й відкритою. Ми балакали про дрібниці, про подорожі, про дурні накази начальства.
— А знаєте, я ж думала, ви такий самий черствий сухар, як і всі, хто до нас приїздить, — сказала вона, дивлячись на мене поверх келиха. В її очах танцювали іскринки від вогню мангала.
— А ви — цербер у спідниці, — парирував я. — Красивий, але цербер.
Вона усміхнулася і тихо сказала:
— Ну, спідниця залишилася на роботі. А церберу просто іноді хочеться перестати кусатися.
Назад до готелю ми їхали мовчки. Напруга в салоні була щільною, майже відчутною. Коли вона припаркувалася біля входу, я, вже попрощавшись і взявшись за ручку дверей, раптом повернувся і запитав:
— Може, зайдете? У мене з собою хороший віскі, не те що тутешнє пійло. Посидимо, поговоримо ще. Не хочеться так закінчувати вечір.
Вона довго дивилася на мене. У напівмороку салону блищали її очі.
— Тільки поговоримо? — запитала вона тихо, але без кокетства. Скоріше з утомленою прямотою досвідченої жінки, яка не хоче грати в ігри.
— Не знаю, — чесно відповів я.
— Лаконічна відповідь, — хмикнула вона і заглушила двигун. — Умовили. Тільки віскі.
Моє «парубоцьке лігво» в готелі було стандартним і безликим. Але коли Ольга увійшла, скинула туфлі і, залишившись босоніж, пройшла до вікна, кімната одразу преобразилася. Вона стояла до мене спиною, дивлячись на вогні ТЕЦ, струнка, з ідеальною поставою. Я налив по ковтку віскі, підійшов ззаду і простягнув їй склянку. Вона взяла його, не обертаючись, і я почув, як вона втягує повітря. Мій натяк був непристойним, але спрацював безвідмовно. Вона одним ковтком осушила половину, поставила склянку на підвіконня і повернулася.
Те, що сталося далі, не було схоже на «розігрів» чи прелюдію. Це було подібно до вибуху греблі. Ольга сама прилинула до моїх губ. Цілувалася вона жадібно, глибоко, з якоюсь відчайдушною голодною пристрастю, яка накопичувалася в ній усі ці роки в цифрах і звітах. Мої руки ковзнули по її джемперу, намацуючи застібку ліфчика. Вона перервала поцілунок, сама стягнула джемпер через голову і розстебнула бюстгальтер, кинувши його на підлогу рішучим жестом.
Груди в неї були чудові — повні, але пружні, з великими ареолами і темними, миттєво затверділими сосками.
— Боже, як давно в мене не було чоловіка… — видихнула вона скоріше собі, ніж мені, і, схопивши мою руку, притиснула до своїх грудей. — Не дивись так, просто відчувай.
Я підхопив її на руки і поніс на ліжко. Повалив на покривало, став цілувати груди, живіт, спускаючись усе нижче. Коли я дістався до мережива її білизни, вона вигнулася і сама скинула трусики. Внизу вона виявилася несподівано ніжною, майже дівочою. Акуратна смужка волосся, вологі, припухлі статеві губки, які самі розкривалися мені назустріч. Я лише торкнувся її язиком, як вона здригнулася всім тілом, стиснула мою голову стегнами і видала довгий, гортанний стогін, уткнувшись обличчям у подушку.
Але це був тільки початок. Вона не дозволила мені довго «господарювати» внизу. Різко відштовхнувши мене, вона перевернула мене на спину і сіла зверху. У її рухах не було й тіні скромності. Вона взяла мій член рукою, стиснула сильно, оцінюючи, і одним глибоким, слизьким рухом насадилася до самого кореня. Її піхва була гарячою і неймовірно тугою, незважаючи на рясну мастило.
— Да-а-а… — простогнала вона, закинувши голову. — Ось так… Глибше…
Вона скакала на мені, як амазонка, з кожним рухом видаючи хрипкі, утробні звуки. Її вузол волосся остаточно розпався, і воно важкою хвилею хльостало її по плечах і спині. Я стискав її стегна, груди, вдавлювався пальцями в пружні сідниці. Це був не просто секс, це була битва. Вона брала своє, втрачене, наздоганяла за всі самотні роки.
— Ти навіть не уявляєш, як мені це потрібно… — шепотіла вона, збиваючи дихання. — Увесь цей тиждень… думала про це… коли дивилася на тебе…
Її оргазм накрив її несподівано і потужно. Вона завмерла, вигнувшись дугою і судомно стиснувши мої плечі. Її внутрішні м’язи стали ритмічно і сильно скорочуватися навколо мого члена, вижимаючи з мене все. Я не витримав і кінчив слідом, гучно застогнавши і вилившись глибоко в неї.
Вона впала на мене, гаряча, мокра, важко дихаючи. Її серце калатало десь біля мого горла. Хвилину ми лежали мовчки. Потім вона поворухнулася, не злазячи з мене, і тихо, хрипко розсміялася:
— Здається, аудит пройшов успішно…
— Ольго Володимирівно, ви мене скомпрометували, — підіграв я, все ще намагаючись віддихатися.
— Для тебе я вже як п’ять хвилин просто Оля. І, судячи з усього, компрометація продовжиться.
І вона продовжилася. Уночі, в душі, куди ми ледве допленталися, вона знову стала на коліна на слизькому кахлі і взяла член у рот. Смоктати вона не вміла — видно було, що досвіду мало, але старалася люто, заковтуючи глибоко, допомагаючи собі рукою, слиною, дивлячись на мене знизу вгору затуманеним поглядом.
— Я хочу запам’ятати твій смак… — прошепотіла вона, на секунду відірвавшись.
Потім я знову взяв її, вже ззаду, поки вона стояла, упершись руками в стіну душової кабіни. Струмені води змішувалися з нашими стогонами. Її мокра задниця з виступаючими сідницями sexpornotales.me була ідеальною мішенню, і я входив у неї різко, сильно, так, що вона скрикувала при кожному поштовху, але тут же подавалася назустріч, просячи ще.
— Сильніше! Не шкодуй мене! — це було не прохання, а наказ.
Уранці в п’ятницю я прокинувся від того, що її не було поруч. У перший момент навіть майнула думка, що все це наснилося. Але в повітрі стояв запах її парфумів, а на спинці стільця акуратно висів її джемпер. Сама вона знайшлася біля вікна. Стояла в одних трусиках і застібала блузку, дивлячись на ранковий смог над ТЕЦ.
— Доброго ранку, — прохрипів я.
Вона обернулася, і я побачив на її обличчі дивну суміш задоволення і тривоги.
— Доброго. Я зараз викличу таксі і поїду переодягатися додому. Нам сьогодні ще твій звіт писати.
У голосі знову зазвучали металеві нотки, але тепер вони мене не обманювали. Я знав, що за ними ховається.
Увесь решту дня ми провели як завжди — у кабінетах, над паперами. Вона знову була строгою і діловитою, але я ловив на собі її короткі, майже невидимі погляди, від яких у паху теплішало. Ми домовилися, що заключний акт я складу в суботу, з її допомогою. Працювати у вихідний нікому не хотілося, тому вона запропонувала позайматися в неї вдома. У більш спокійній обстановці.
Так я опинився в її «фортеці» — затишній, але абсолютно стерильній квартирі, де все говорило про самотній побут жінки-кар’єристки. Ідеальний порядок, жодної зайвої речі.
«Робота над звітом» тривала рівно п’ятнадцять хвилин. Ми обидва розуміли, навіщо я тут насправді. Ольга підійшла до мене, мовчки взяла за руку і повела в спальню.
Тут, у своєму ліжку, серед своєї білизни, що пахла лавандою, вона була іншою. Не амазонкою, а ніжною, чуттєвою і дуже податливою. Ми займалися коханням повільно, розтягуючи задоволення. Я годинами вивчав її тіло, кожен сантиметр її гладкої шкіри. Пещav язиком акуратну смужку волосся на лобку, від чого вона тихо постоювала і скуйовджувала моє волосся.
У пориві відвертості вона сама попросила спробувати те, чого не робила ніколи з колишнім чоловіком. Я ввійшов у неї ззаду і, впіймавши її хрипке «Так…», ніжно, змочивши палець її ж мастилом, став розробляти її анус. Вона спочатку напружилася, завмерла, але потім, упіймавши ритм, стала подаватися назад, насаджуючись на палець.
— Хочу, щоб ти був у мені всюди… — прошепотіла вона, і це був найкращий дозвіл.
Анальний секс з нею був вершиною довіри. Я входив повільно, міліметр за міліметром, даючи їй звикнути. Вона стогнала крізь зціплені зуби, дряпала простирадло, але терпіла, поки нарешті мій член не занурився повністю. Ми рухалися в унісон, і це було найінтимніше, найглибше, що можна уявити. Її фінальний крик був сповнений не болю, а чистейшого, визвольного екстазу.
У неділю я виїжджав. Ольга відвезла мене на вокзал. Усю дорогу мовчала. Перед тим як я вийшов з машини, вона міцно, до болю стиснула мою руку.
— Дякую тобі, — сказала вона, дивлячись кудись крізь лобове скло. — За цей тиждень. Я вже й забула, що можу бути бажаною жінкою.
Я вийшов, узяв сумку і, вже підходячи до дверей вокзалу, обернувся. Вона все ще сиділа в машині і дивилася на мене. Не махала, не усміхалася. Просто дивилася.
Звіт я написав «нейтральний». Серйозних порушень не знайшов, указав на рекомендації щодо покращення. Мені здається, всі залишилися задоволені.
Більше ми ніколи не бачилися. Через пару місяців я дізнався, що вона звільнилася з філії і переїхала ближче до дочки. Іноді я думаю про це промислове місто, про ТЕЦ за вікном, про її строгий пучок і про те, як він розсипався по подушці. І сподіваюся, що Ольга Володимирівна, де б вона не була, продовжує іноді дозволяти собі бути просто Олею.