Виворіт кар’єрного зростання
— Свєто, ну зрозумій ти, я не можу просто так взяти і піти. Куди я піду? Кому я потрібна зі своїм дипломом мистецтвознавця? — Ірина нервово смикала ремінець старенької сумки, поглядаючи на подругу.
— Ір, а може, ну його, цей твій центр? Влаштуєшся кудись в офіс, секретаркою, будеш отримувати свої двадцять тисяч і не мучитися. — Свєта відсьорбнула кави з картонного стаканчика і скривилася.
— Ти не розумієш. Справа не тільки в грошах. Я шість років пропрацювала, я знаю там кожен кут, кожну картину. І потім, Ігор Семенович… він не завжди був таким.
— Таким — це яким? Козлом?
— Свєто!
— А що, я неправа? Мужик півроку тому розлучився, і з того часу як з ланцюга зірвався. То до однієї співробітниці полізе, то до іншої. Про тебе вже весь центр судачит.
Ірина опустила очі. Чутки дійсно ходили. Ігор Семенович, директор виставкового центру, де вона працювала хранителем фондів, останні місяці поводився дивно. То затримував її після роботи під приводом термінової інвентаризації, то клав руку на плече, коли вона показувала йому нові надходження, то кидав багатозначні погляди через зал під час відкриттів виставок. Ірина робила вигляд, що не помічає, списувала все на його складний період після розлучення, на нерви, на що завгодно.
Але в глибині душі вона знала — щось має статися.
— Знаєш, Свєто, мені іноді здається, що він просто самотня людина, яка не вміє висловлювати свої почуття інакше.
— Іро, йому п’ятдесят два! Яка, до біса, самотня людина? Він дорослий дядько, який хоче трахнути свою підлеглу, користуючись владою. Це так огидно, що мене нудить.
Ірина промовчала. Їй було тридцять шість, вона вже три роки як розлучилася, і чоловіки в її житті були рідкісними гостями. Останній роман закінчився рік тому, залишивши після себе тільки розчарування і купу неоплачених рахунків. І те, що вона відчувала, коли Ігор Семенович дивився на неї своїми темними очима, було не огидою. Це було щось зовсім інше.
— А знаєш, що найогидніше? — продовжувала Свєта. — Він же не просто так до тебе липне. Йому реально щось від тебе потрібно. Він же весь останній рік носиться з ідеєю зробити тебе куратором нової експозиції. І всі знають, що він може влаштувати це через міністерство. А ти сидиш і чекаєш, як дурепа.
— Я не чекаю! — обурилася Ірина. — Просто… якщо чесно, я втомилася. Втомилася від бідності, від того, що не можу дозволити собі нові туфлі, від того, що донька просить телефон, а я їй кажу «давай почекаємо до зарплати». Іноді мені хочеться, щоб хтось просто взяв і вирішив за мене хоч частину проблем.
— Ну, то нехай цей хтось розщедриться! — Свєта фиркнула. — А ти взамін… ноги розсунеш. Нормальна угода.
— Ти жахлива, — Ірина слабо усміхнулася, але в душі відчула, як щось тьохнуло. Адже вона сама не раз думала про це ночами.
Рішення прийшло в четвер. Ігор Семенович знову затримав її після робочого дня, попросивши піднятися до його кабінету на другому поверсі. Охоронці вже пішли, в будівлі було порожньо, тільки старий годинник цокав на стіні. Вона піднялася, поправила спідницю, обсмикнула блузку. Серце стукало десь у горлі.
Він сидів за столом, перебирав папери. Побачивши її, відклав документи і усміхнувся — тією самою усмішкою, від якої в неї підкошувалися коліна.
— Ірино Вікторівно, у мене до вас делікатна розмова.
— Я слухаю, Ігор Семенович.
Він встав, підійшов до вікна, засмикнув штору. В кабінеті стало напівтемно.
— Ви, напевно, чули, що я збираюся відкрити нову експозицію. Мені потрібен куратор. Молодий, енергійний, з бездоганним смаком. Ви підходите за всіма параметрами.
— Дякую, Ігор Семенович. Я дуже рада.
Він зробив крок до неї. Ірина відчула його запах — терпкий, чоловічий, з нотками дорогого парфуму. Він поклав руку їй на плече, провів долонею вниз по руці.
— Але є одна умова, — голос його став нижчим, інтимнішим. — Я маю бути впевнений у вашій особистій відданості.
— Що ви маєте на увазі?
Він не відповів словами. Замість цього різко притягнув її до себе і впився губами в її губи. Ірина ахнула, спробувала відсторонитися, але його руки вже обіймали її, притискали до його тіла. Вона відчувала, як під піджаком напружуються м’язи, як його член упирається їй у стегно.
— Ігор Семенович, не треба…
— Тихіше, — прошепотів він, розстібаючи ґудзики на її блузці. — Ти ж хочеш. Я давно помітив, як ти на мене дивишся.
Вона завмерла. Всередині боролися страх, збудження і щось схоже на полегшення. Нарешті. Більше не потрібно прикидатися.
Він спустив бретельки ліфчика, і її груди вивалилися назовні. Ігор жадібно стиснув її долонями, а потім нахилився і взяв сосок у рот. Ірина застогнала, відкинувши голову назад. Її руки самі потягнулися до його ременя.
Все сталося швидко і грубо. Він загнув її над своїм столом, задерши спідницю до талії, смикнув труси. Ірина чула, як розстібається його ширінка, як він дихає — важко, із присвистом. А потім він увійшов у неї ззаду, різко, без підготовки. Вона скрикнула, вчепившись у край столу.
— Тихіше, — повторив він, накриваючи її рот долонею. — Не хочу, щоб нас почули.
Він рухався швидко, з якоюсь відчайдушною злістю, ніби мстив їй за щось. Ірина чула, як ляскають його стегна об її сідниці, як скрипить дорогий письмовий стіл. Було боляче, але водночас неймовірно солодко. Вона відчувала, як усередині розгорається пожежа, як ноги починають тремтіти.
Він кінчив через кілька хвилин, уткнувшись лобом у її потилицю. А потім, не сказавши ні слова, відійшов, заправив сорочку, надів піджак. Ірина залишилася стояти, спершись на стіл, із задертою спідницею і спущеним ліфчиком. З неї текла сперма.
— Кураторська посада ваша, — буденним тоном промовив він. — Домовимося про зустрічі. Двічі на тиждень, після закриття. Ви будете працювати понаднормово.
— Що?
— Я пропоную вам додаткові обов’язки, Ірино Вікторівно. Зрозуміло, добре оплачувані. Окремим рядком у вашому контракті. Негласним рядком.
Вона випросталася, поправила одяг. В голові шуміло. Ноги були ватяними.
— А якщо я відмовлюся?
— Відмовтеся, — він знизав плечима. — Але тоді про кураторство забудьте. І, боюся, про роботу в центрі теж. Я не терплю нелояльних співробітників.
Ірина мовчала. Виходу не було. Вона розуміла, що він загнав її в пастку. Але, на власний подив, відчувала не тільки страх. Їй хотілося ще. Хотілося знову відчути його руки на своєму тілі, його губи на своїх грудях. Хотілося цього божевілля, цієї влади, цієї ганебної, але такої гострої пристрасті.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Я згодна.
Він усміхнувся, підійшов до неї, провів долонею по щоці. Потім нахилився і поцілував — уже ніжно, майже благоговійно.
— Розумниця, — прошепотів він. — Ти не пошкодуєш.
Перший час вона дійсно не шкодувала. Зустрічі двічі на тиждень стали для неї наркотиком. Ігор Семенович виявився неймовірно винахідливим коханцем. Він знав, як довести її до нестями, як змусити кричати від насолоди, як розбудити в ній такі бажання, про які вона й не підозрювала. Вони усамітнювалися в його кабінеті, в запасниках серед старих полотен, одного разу навіть у службовій машині на підземній парковці.
Він купував їй дорогу білизну, яку тут же зривав, парфуми, які вивітрювалися з її шкіри за кілька годин. Вона почала одягатися інакше — впевненіше, жіночніше. Сослужбовці косились, перешіптувалися, але вона не звертала уваги.
Все змінилося через два місяці.
— Ірино Вікторівно, до нас приїхала комісія з міністерства, — сказав Ігор Семенович, не дивлячись їй в очі. — Вони затверджують концепцію нової експозиції. Я хочу, щоб ви були присутні на вечері.
— І що? — не зрозуміла вона.
— Це формальна вечеря в ресторані. Нічого особливого. Просто будьте красивою і чарівною. Підтримуйте розмови.
Вона погодилася. Одягла найелегантнішу сукню з тих, що купила на нещодавно появлені «преміальні», зробила вечірній макіяж. Думала, вечір пройде нудно і чинно.
Але все пішло не так.
Вечеря була в закритому клубі, маленькій залі з приглушеним світлом. Троє чоловіків, усі старші за Ігоря Семеновича, усі в дорогих костюмах і з масними очима. Вони пили, багато жартували, а потім один із них, повний лисий чиновник з м’ясистим обличчям, поклав руку Ірині на стегно.
— Ах, Ігорю, яка в тебе співробітниця, — протягнув він. — Просто скарб.
Ірина зіщулилася, подивилася на Ігоря Семеновича. Той дивився в келих, уникаючи її погляду.
Після вечері він відкликав її вбік.
— Віктор Савелійович дуже тобою вражений. Він — ключова фігура в міністерстві. Від нього залежить бюджет нашого центру.
— І? — У Ірини похололо всередині.
— Поїдь з ним у готель. Він уже замовив номер.
— Ти жартуєш?
Ігор Семенович вперше подивився на неї прямо. Очі його були холодними, як лід.
— Я не жартую. Це питання твого кураторства. І не тільки його. Питання всього твого майбутнього в центрі. А може, і в професії.
— Ти пропонуєш мені переспати з ним? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам.
— Не пропоную. Просто ставлю до відома, що так потрібно.
— Потрібно — кому? Тобі? Ти ж… ти ж мій коханець!
— Коханок? — він усміхнувся. — Ти кумедна, Ірино. Я думав, ми обидва дорослі люди і розуміємо правила гри.
Ірина відчула, як земля йде з-під ніг. Вона стояла посеред порожнього коридору, відчуваючи, як липкий страх розтікається по тілу. І найжахливіше — десь глибоко всередині, в тому самому потаємному місці, яке вона відмовлялася визнавати, вона розуміла, що поїде. Тому що не могла відмовитися. Тому що вже занадто глибоко загрузла в усьому цьому. Тому що посада, гроші, нове життя — все це було занадто близько.
Вона поїхала.
Номер був на останньому поверсі, величезний, з панорамними вікнами. Віктор Савелійович виявився ніжнішим, ніж вона очікувала. Він не накидався, а повільно, методично роздягнув її, уклав на величезне ліжко і почав пестити. Його м’ясисті руки, здавалося, були скрізь. Він шепотів їй на вухо вульгарні компліменти, пестив її між ніг, змушуючи проти волі збуджуватися.
Він виявився напрочуд витривалим для свого віку. Ірина кінчила двічі, перш ніж він увійшов у неї. Третій раз — уже коли він розклав її на підвіконні, обличчям до нічного міста, і взяв ззаду, стискаючи її груди. Вона кричала, не стримуючись, і сама не знала, чи було це від відчаю, чи від задоволення.
Вранці Віктор Савелійович залишив на тумбочці конверт.
— Це вам, люба, на дрібні витрати, — сказав він, зав’язуючи краватку. — Ігор сказав, ви заслуговуєте на заохочення.
Вона відкрила конверт, коли він пішов. Усередині було триста тисяч.
Ірина повернулася додому, зняла сукню, довго стояла під душем. Потім зателефонувала Свєті.
— Свєто, — сказала вона хрипким голосом. — Ти була права. Він — козел.
— Що сталося? — стривожилася подруга.
— Нічого. Просто підтверджую твої слова.
Вона поклала слухавку і заплакала. А через тиждень сама зателефонувала Віктору Савелійовичу.
Він запропонував зустрітися знову. І цього разу запросив до себе на дачу, на вихідні. Вона погодилася, бо гроші з конверта вже закінчилися, а Ігор Семенович перестав запрошувати її «на понаднормову роботу» — очевидно, втратив інтерес.
На дачі Віктор Савелійович зустрів її в компанії двох друзів — таких самих солідних чоловіків у віці. Вони пили на веранді, сміялися, а Ірина сиділа між ними, відчуваючи, як їхні руки ковзають по її колінах, стегнах, грудях.
Вона розуміла, що відбувається. І розуміла, що зворотної дороги немає.
Увечері вони всі разом піднялися в спальню. Ірина лежала посеред величезного ліжка, розкинувши ноги, і не могла стримати стогонів. Троє чоловіків пестили її, цілували, мали по черзі sexpornotales.me і одночасно. Вона кінчала раз за разом, втрачаючи лік часу, і думала тільки про одне: як давно їй не було так добре.
Вранці Віктор Савелійович виписав їй чек на півмільйона.
— Ти дивовижна жінка, Ірочко, — сказав він. — Залишайся з нами. Не пошкодуєш.
Вона взяла чек, склала його і поклала в сумочку.
— Мені потрібно подумати.
— Думай, — усміхнувся він. — Але краще недовго. Такі, як ти, довго не розмірковують.
Вона повернулася в місто, заплатила за квартиру на півроку вперед, купила доньці новий телефон, собі — туфлі, про які мріяла рік. А потім зателефонувала Віктору Савелійовичу.
— Я згодна, — сказала вона.
— Ось і розумниця, — відповів він. — Тоді чекаю тебе в суботу. Буде невелике товариство, не соромся.
Невелике товариство виявилося з п’яти чоловіків. Усі — чиновники, усі — старші за п’ятдесят, усі — з грошима і владою. Ірина була єдиною жінкою. Її знову роздягли, знову пестили, знову мали в усі отвори. Вона вже не чинила опору, не думала про мораль. Вона отримувала задоволення — справжнє, тваринне, нестримне.
Через місяць вона звільнилася з центру. Ігор Семенович не заперечував — він, як виявилося, вже знайшов собі іншу співробітницю, молодшу. Ірина не відчула ні ревнощів, ні жалю. Тільки полегшення.
Тепер вона жила в хорошій квартирі, яку Віктор Савелійович зняв для неї, їздила на дорогому автомобілі, одягалася в бутиках. Зустрічалася з ним та його друзями два-три рази на тиждень. Іноді — з одним, іноді — з двома, іноді — з усіма одразу.
Одного разу вона підрахувала, скільки заробила за місяць. Вийшло більше півтора мільйона.
Вона стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє оголене тіло, на якому чоловіки нещодавно залишили сліди своєї пристрасті. Потім повільно одяглася і поїхала до Свєти.
— Як ти? — запитала подруга.
— Чудово, — відповіла Ірина. — Просто чудово.
Вона усміхнулася, і в цій усмішці не було ні каяття, ні жалю. Тільки втома і щось віддалено схоже на щастя.