Сусіди по гаражному кооперативу
Гараж для нашого брата-мужика — це вам не просто залізна коробка для машини. Це святе місце. Храм технічної думки, тиха гавань від бабських істерик і, чого вже там гріха таїти, клуб джентльменів за інтересами. Наш кооператив «Автолюбитель-7» хоч і знаходився на відшибі містечка, але мужики там підібралися що треба. У кожного своя комірка, своя шафка з інструментом, своя пічка-буржуйка і, звісно, свій запас розмов на вечірні посиденьки.
Мій гараж під номером 34 примикав до тридцять п’ятого, де господарював мій друган Толян. Мужик він основательний, рукастий — міг з шматка металобрухту зварити таку запчастину, що на сервісі б удавилися від заздрощів. А я більше по документах і по хитрощах бюрократичних — разом ми як конструктор збиралися, особливо коли мова заходила про щось мудроване. Ми часто виставляли розкладні стільчики перед його боксом, смажили сардельки на електроплитці і дивилися, як сонце сідає за ряди жерстяних дахів. Благодать!
І ось одного разу до нас у кооператив заявився новенький. Відразу стало зрозуміло — людина непроста. Джип у нього блискучий, явно щойно з салону, а сам він весь такий метушливий, у костюмі, як на нараду в міністерство. Голова наш, Михалич, мужик битий життям, швидко здав йому дальній гараж під номером 12 — там попередній господар спився і спихнув свій «Москвич» в яр по п’яні. Так у нас з’явився сусід на ім’я Влад, і з першого погляду було видно, що слово «карбюратор» для нього звучить як лайка на суахілі.
Але все б нічого, нехай би собі стояв його джип у дальньому кутку, не відсвічував. Однак через тиждень-другий Влад раптом виявив небачену активність — підкотив до наших боксів, вийшов весь такий ввічливий і завів розмову про те, що йому, мовляв, нудно на самоті, а ми тут наче люди компанійські. Ми з Толяном переглянулися — гаразд, нехай мужик посидить, послухає наші байки. Тим більше, як виявилося, він працює в якійсь конторі з постачання, а це завжди може стати в пригоді, коли рідкісну прокладку діставати.
Так Влад втерся до нас у довіру. Сидів з нами, пив чай із закопченої кружки, дивувався розповідям про те, як Толян на спір перебрав двигун на морозі голими руками, і наче навіть почав трохи розбиратися — ну або вдавав. А потім Влад видав несподівану пропозицію. Його молода дружина Наташка, студентка останнього курсу якогось модного коледжу, шукає місце для практики, і він ремонтує їхню стару «Ладу», що дісталася від тещі у спадок. Мовляв, дозвольте їй теж бувати тут, вона дівчина тиха, буде в тридцять п’ятому боксі сидіти, коли ми не зайняті, і машину вивчати.
— А чого, — знизав плечима Толян, — нехай дівчина приходить, місця не шкода. Може, хоч інструменти навчиться правильно тримати. А то наш Вован, — і він кивнув на мене, — досі викрутку від стамески не відрізняє.
Я в боргу не залишився, нагадав, як Толян антифриз з гальмівною рідиною переплутав, і ми заржали. А Влад аж розцвів — видно було, що йому дуже треба було кудись дружину прилаштувати, поки сам він у відрядженнях пропадає. І ось через пару днів у ворота гаража ввічливо постукали — на порозі стояла Наташа.
Скажу я вам, мужики, це було видовище. Дівчина трохи за двадцять, фігурка акуратна, але не худа, а так — у самому соку, волосся русяве зібране у високий хвіст, очі блакитні з цікавістю вивчають наші промаслені кути. Одягнена скромно, але на колінках робочих джинсів спеціально протертості, і ця мода мене завжди смішила — у нас з Толяном дірки на штанах від кислоти і зварювання, а тут дизайнерські. Я швидко прийшов до тями і представився, Толян галантно запропонував їй табурет і чисту ганчірку, щоб руки витирати. Так почалося наше дивне спільне життя — двоє прожжених гаражників і молоденька дружина нового приятеля.
Спочатку Наташка дійсно сиділа з підручниками в боксі, поки ми вовтузилися з залізом. Але потім її цікавість узяла гору. Вона стала задавати питання — та такі, що я іноді губився. Що таке трамблер? Чому на холодну двигун троїть? І ж бо не просто питала, а записувала в блокнотик, як заправська студентка. Толян танув на очах — йому лестило, що молода дівчина дивиться на його замурзані руки як на руки хірурга. Я теж у боргу не залишався — показав їй, як прозвонювати проводку, як міняти масло, як читати свічки запалювання. Вона схоплювала на льоту і незабаром уже впевнено орудувала гайковим ключем, а її акуратні пальчики, замурзані мастилом, стали звичною картиною.
Минуло місяця півтора. Літо набрало сили, і надвечір у гаражах ставало задушливо. Наташка приїжджала тепер майже щодня — Влад мотався по якихось своїх «важливих справах» у сусідні області, а їй одній дома було нудно. Я помічав, що вона все частіше затримує погляд на нас з Толяном, коли ми розгарячені знімаємо промаслені спецівки і обтираємося рушниками, змоченими водою з пластикової пляшки. Жарко ж, літо. А в неї очі горять, і така легка усмішка блукає, наче вона щось про нас уже вирішила.
Розв’язка настала в п’ятницю. Ми з Толяном якраз перемогли проклятий карбюратор від «сімки», на чому я наполіг, і захотіли цю справу відзначити. Тим більше що привід був — Толяну стукнуло 34, і гріх було не посидіти культурно. Він купив кавун, я дістав свої знамениті домашні котлети і пляшку відмінного терпкого вина з кримських підвалів. Наташка теж прийшла — у легкому сарафанчику на бретельках, волосся розпущене по плечах, пахне чимось солодким і літнім. У мене аж серце зайшлося від такої картини — давно ми з жіночою увагою не стикалися, все більше гайки та шланги.
— Хлопчики, — сказала вона, і голос її прозвучав якось по-особливому вкрадливо, — у мене теж подарунок імениннику. Але мені потрібно знати, що ви вмієте зберігати секрети.
Ми дружно закивали, передчуваючи щось незвичайне. І тут вона підійшла до воріт гаража, акуратно засунула засув зсередини і повернулася до нас, трохи погойдуючи стегнами. Чесно кажучи, я мало котлетою не вдавився, коли вона, дивлячись нам прямо в очі, спустила одну бретельку, потім другу, і сарафанчик безшумно зісковзнув униз. Під ним — нічого зайвого, тільки засмагле пружне тіло з розсипом родимок на грудях і маленьким яскравим трикутничком трусиків.
— Мій Влад — дурень, — заявила вона, і в голосі не було ні краплі жалю. — Проміняв живу дружину на свої відрядження. А я жива, і мені нудно. Ось ви — справжні мужики, при ділі, при всьому. Тож, хлопчики, давайте зробимо цей вечір незабутнім для іменинника. І для вас, Вов.
Ми з Толяном спочатку заціпеніли. Але потім, переглянувшись, зрозуміли, що відмовлятися від такого щастя було б просто злочином перед лицем усього нашого гаражного братства. Толян, як іменинник, швидко зорієнтувався і, підхопивши Наташу на руки, закружляв її по боксу, а вона заливалася сміхом і вимагала, щоб він негайно позбувся «цієї жахливої колючої роби». Я замкнув другий замок і розважливо притушив світло до одного тьмяного плафона, перетворивши захаращений гараж на затишний напівморок.
Що було далі, я переказувати в деталях не буду, але наш залізний кінь на всі сто виправдав звання чоловічого притулку. На широкому верстаку, застеленому чохлами від сидінь, Наташа влаштувала такий «техогляд» імениннику, що Толян мукав і горлав благим матом, а я мало не спікся від сміху, дивлячись, як вона по-хазяйськи ставить мужика в потрібне положення. Потім настала моя черга — і скажу чесно, давно я не відчував такого захвату, коли мене поклали на стару «розкладачку» і пестили теплими губами, нашепотівши на вухо, що я «найкращий майстер на всі руки». Вміла вона це робити — з почуттям, зі смаком, явно занудьгувавши за ласкою.
Ближче до півночі ми, всі троє мокрі й задоволені, сиділи на розстеленому брезенті і жадібно їли кавун. Сік тік по наших підборіддях, Наташка сміялася і складала кірки в каністру. Вона вже встигла натягнути мою чисту футболку, а Толян з гордістю курив свою «заслужену» сигарету. Ми дізналися багато нового про сімейне життя Влада, і все це було одночасно сумно і смішно. Мужик виявився не тільки дурнем, а й імпотентом на додачу, тому бідна Наташа мається без уваги й ласки. Їй не потрібні гроші, їй потрібно те, що ми з Толяном, виявляється, «так старанно зберігаємо у своїх гаражах».
Я тоді пожартував про «інтимний шиномонтаж» і «заміну прокладки», і Наташа від душі розреготалася. Поїхала вона пізно, коли вже стемніло, а ми з Толяном ще годину сиділи і дивилися один на одного, як два коти, що наїлися сметани. Так почався найспекотніший місяць нашого гаражного літа.
Тепер Влад міг спокійно мотатися по відрядженнях хоч на Місяць — Наташа була під надійним наглядом. Ми ж що п’ятниці перетворювали 35-й бокс на справжній будуар. Розстилали старі поролонові мати, вмикали старий приймач на хвилю романтичного джазу і зустрічали нашу «королеву бензоколонки». Вона приїжджала з пакетами їжі, поводилася зовсім по-свійськи і швидко встановила нові правила: сьогодні ласки отримує той, хто перший закінчить ремонт її навчальної «Лади». Ми з Толяном вмить перетворилися на найшвидших автомеханіків області.
Хитрістю вона нас не обділяла. То попросить «показати їй на практиці», як працює поршень, і заодно влаштує мені бліц-сесію з глибоким мінетом, поки Толян викруткою в карбюраторі колупається. То раптом залізе на мийку для деталей в одному фартушку і заявляє, що «втомилася і вимагає масажу всього тіла». Доводилося масажувати — аж до самого вечора. А наш іменинник якось раз отримав особливий подарунок — Наташа освоїла анальний секс, і для цього Толян спеціально знайшов якесь дороге мастило в автомагазині, запевняючи продавчиню, що це для обробки сальників. Та досі, напевно, гадає, навіщо в «Жигулях» такі сальники.
Я теж не губився і одного разу, залишившись з Наташею вдвох, запропонував їй сценарій «суворий інструктор і недбайлива учениця». Вона так увійшла в роль, що я мало не оглух від її крику — звісно, приємного крику, але все одно наступного дня сусід з 36-го запитав, яку ми там сигналізацію тестуємо, що так довго «виє». Ми з Толяном мало чаєм не вдавилися.
До кінця літа її «Лада» блищала і муркотіла не гірше за іномарку, а ми з Толяном помітно схудли від такої інтенсивної фізичної активності. Але були абсолютно щасливі. Коли Влад повернувся зі свого останнього відрядження і прийшов з інспекцією, він не повірив очам — його дружина лихо перебирала підшипник і вішала йому локшину на вуха про те, як вона все це освоїла за підручниками. Ми сиділи з розумними обличчями і кивали, підтверджуючи версію.
Невдовзі Влад закінчив свої справи в нашому місті і повідомив, що їде до столиці на підвищення. Ми з Толяном зробили скорботні обличчя, а на прощання Наташа крадькома всіх розцілувала і шепнула, що «ніколи не забуде свій найкращий гаражний семестр». І ось що я вам скажу, мужики — жінки підступні, хитрі, і ця історія не виняток. Приїхала, охмурила, використала наші найкращі інструменти — у всіх сенсах — і покотила в захід на відремонтованій «Ладі». Але, чесно кажучи, я досі, коли проходжу повз її старий бокс номер 12, усміхаюся як дурень і зітхаю, згадуючи наше літнє «Автолюбитель». Ось так ми й набули і досвіду, і пару нових навичок, і головний урок життя: ніколи не недооцінюйте тихих студенток з гайковим ключем. Бо вони вам так гайки-то закрутять — мало не здасться. Але який це був кайф!