Ніч у хостелі без зобов’язань
Рейс скасували. Не затримали, не перенесли на годину-другу, а саме скасували, з формулюванням «метеоумови, форс-мажор, чекайте SMS». За вікном аеропорту — ідеально чисте небо, ні хмаринки, ні натяку на грозу. Здається, у небесній канцелярії просто закінчилися виправдання, і вони вирішили не напружуватися.
Сумка відтягує плече, настрій — на нулі, підбори — зрадники — натерли все, що можна натерти. Я стою біля стійки інформації, затиснута між пітним мужиком, який уже дві години з’ясовує, чому йому не дали бізнес-клас, і нервовою мамашею з кричущим немовлям. Навколо — сотні таких самих бідолах з очима побитих собак. Усі як один мріють про душ і горизонтальну поверхню.
Авіакомпанія «проявляє турботу»: кожному пасажиру скасованого рейсу належить ваучер на ночівлю. Щедрість небачена. Я уявляю Hilton, чисті простирадла, міні-бар… Размріялася, дурепа. Автобус везе нас сорок хвилин у промзону, де серед складів і автомийок сирітливо притулився триповерховий хостел із гордою назвою «Гніздо».
Усередині пахне хлоркою і чиєюсь підгорілою їжею. Адміністратор — сонна дівчина з нарощеними віями — ліниво пояснює, що одномісних номерів немає, «сезон, самі розумієте». І додає те, від чого в мене смикається око:
— Тільки загальний номер, шість місць. Три вже зайняті, вам пощастило, залишилося якраз три койки. Чоловіки, щоправда, але ви не хвилюйтеся, вони пристойні.
Пристойні. Звісно. Як і я — пристойна дівчина, яка о другій годині ночі заселяється в загальну спальню до трьох незнайомих мужиків. Мама була б у захваті.
Номер виявляється вузькою кишкою з трьома двоярусними ліжками. Світло вимкнене, тільки тьмяна лампочка над входом кидає оранжевий напівморок на завалені рюкзаками проходи. Мешканці сплять. Один похропує, уткнувшись у подушку, другий розвалився на спині, звісивши руку, третій взагалі замотався в ковдру як у кокон. У повітрі — гримуча суміш чоловічого поту, шкарпеток і дешевого гелю для душу. Романтика далеких мандрів, матір її.
Мені дістається верхня полиця біля вікна. Я вибираюся по хитких драбинках, намагаючись не шуміти, скидаю джинси прямо на рюкзак, залишаюся у футболці й трусах. Простирадло пахне пральним порошком, і це, мабуть, єдине, що мене примиряє з реальністю. Заплющую очі.
Сон не йде. Я ворочаюся, рахую баранів, ненавиджу авіакомпанію, знову ворочаюся. Знизу долинає рівне дихання, похропування, скрип чийогось ліжка. Звичайні звуки загальної спальні. Але через якийсь час я розумію, що скрип стає ритмічним. Занадто ритмічним. І супроводжується він здавленим, ледь чутним придыханням.
Я завмираю. Прислухаюся. Ні, не здалося. На ліжку навпроти, на нижньому ярусі, під ковдрою хтось точно не спить. Рухи неквапливі, розмірені. Пауза. Знову скрип. І цей звук — вологий, тягучий — який ні з чим не сплутаєш.
Ось же ж. Мені, значить, не спиться, а в когось тут своя програма. Я б обурилася, чесне слово. Але замість цього я лежу, втупившись у стелю, і слухаю. Серце починає стукати десь у горлі. Розумію, що не дихаю.
— Чорт… — видихає хлопець ледь чутно, і від цього напівшепоту в мене внизу живота щось зрадницьки стискається.
Боже, Алісо, тобі двадцять чотири, а не п’ятнадцять. Завелася від звуків чужого рукоблудства в общазі? Вітаю, ти досягла дна. Але тіло плювати хотіло на мої самокопання. Труси стали вологими ще хвилину тому, і я точно знаю, що якщо зараз стисну стегна — буде зовсім соромно.
Хлопець знову завмирає. Чує, що я не сплю? Може, відчув мій погляд? Я повільно повертаю голову. У напівмороку видно, як ковдра на його стегнах тремтить. Одна рука під нею, друга стискає край подушки. Голова закинута, губи прочинені. Симпатичний. Світле волосся розметалося по подушці, кадик тремтить. Йому, напевно, років двадцять п’ять. Може, трохи більше.
Я розумію, що витріщаюся вже непристойно довго. І розумію, що мені не соромно. Мені жарко. Футболка раптом стає тісною і грубою, простирадло — шорстким. Я стискаю стегна, і мене пронизує такою хвилею, що я кусаю губу, щоб не застогнати.
Тихий скрип. Тепер уже з іншого боку. Я різко повертаю голову — той, що спав на спині, більше не спить. Він лежить на боці і дивиться на мене. У темряві не видно виразу його обличчя, але я відчуваю цей погляд. Він пропалює. Повільний, важкий, як перед стрибком.
Я не відводжу очей. Серце калатає десь між горлом і вухами. Треба було б натягнути ковдру до підборіддя, прикинутися сплячою, повернутися до стіни, включити дурепу. Але я не хочу. Замість цього я повільно — сама від себе не чекаючи — згинаю ногу в коліні і дозволяю простирадлу зісковзнути. Футболка задралася, оголивши живіт і край чорних трусів. Нічого особливого. Але цього достатньо.
Парень навпроти різко видихає — здається, він таки кінчив, намагаючись стриматися. Пауза. Звук витираних серветок. Потім скрип, кроки босоніж по підлозі — і він виходить у коридор, здається, в туалет.
А той, що дивився на мене, безшумно підводиться. Я бачу, як він підходить до мого ліжка. Стоїть знизу, дивлячись знизу вгору, як на дурепу якусь. Або на богиню. Хочеться вірити, що на друге.
— Не спиться? — питає він хрипким шепотом.
— Не спиться, — відповідаю я, і голос зрадницьки тремтить.
Він кладе руку на край ліжка. Пальці довгі, міцні. Повільно піднімається по драбинці. Я не ворухнуся, тільки дивлюся, як він наближається. Зупиняється біля самого краю, нависаючи надо мною. Запах від нього — теплий, трохи солоний, чоловічий.
— Може, спустишся? Там зручніше.
Зручніше. Звісно. Не на верхотурі ж перекидатися, де матрац на два метри нижче претендує на роль батута. Я киваю і спускаюся. Ноги ватяні, в животі — зрадницькі метелики, які, судячи з усього, вже не метелики, а цілий рій зголоднілих ос.
Внизу він притягує мене до себе. Спочатку просто стоїть близько-близько, і я відчуваю, як його дихання лоскоче мені висок. Потім він запускає пальці в моє волосся, відводить його з шиї і торкається губами. Я тану, як те саме морозиво в руках пасажирів із реклами, тільки повільніше і ганебніше.
Він цілує. Глибоко, впевнено, з таким напором, наче ми не в загальній спальні з незнайомцями, а в окремому номері, де можна дозволити собі все. Я відповідаю. Руки самі вплітаються в його волосся, притягую ближче. Він притискає мене до стіни — холодна штукатурка обпікає спину, і від контрасту я скрикую. Він затискає мені рот долонею.
— Тш-ш-ш, — видихає у вухо, і це «тш-ш-ш» відгукується внизу так, що я готова благати.
Його рука ковзає під футболку, задирає її вище. Пальці знаходять груди. Мої соски — кам’яні, наче й не було задухи і втоми. Він стискає їх грубіше, ніж потрібно, і я здригаюся. Не від болю — від того, що мені подобається. Долоня друга — уже на моєму стегні, і я відчуваю, як він веде по кромці трусів, не заходячи всередину. Знущається.
— Зніми, — шепочу я, і це звучить майже жалібно.
Він усміхається в темряві і стягує з мене труси. Я стою, втиснувшись у стіну, напівгола, в задертій футболці, і мені плювати, що нас може побачити хто завгодно. Хай. Хай дивляться.
Чути скрип дверей. Повертається той, світленький. Завмирає на порозі, розглядаючи картину. Я повертаю голову і ловлю його погляд. Він застиг, не знаючи — піти, залишитися, провалитися. А на обличчі — суміш паніки і відвертого голоду.
— Залишся, — кажу я перш ніж встигаю подумати.
І він залишається. Повільно підходить, як до клітки з тигрицею, не наважуючись торкнутися. Але той, що притискає мене до стіни, уже розстібає джинси, і я відчуваю, як у мене впирається гарячий твердий член. Без прелюдій, без зайвих слів. Він припіднімає моє стегно, і входить. Різко, одним рухом, так, що в мене перед очима спалахують кольорові плями.
Я ахаю, і світленький тут же затискає мені рот долонею. Тримає міцно, не даючи видати нас усіх. А я дивлюся на нього, поки мене трахають біля стіни, і в його очах — те саме, через що я більше ніколи не зможу спати в загальних номерах. Чистий, концентрований захват навпіл із розгубленістю. Він збуджений так, що навіть у темряві видно, як джинси натягнулися на стегнах.
Парень за моєю спиною рухається швидко, жорстко, смачно ляскаючи моєю задницею об свої стегна. Звук цей — вологий, вульгарний — розноситься по кімнаті. Третій сплячий — той, що в коконі, — перевертається на інший бік. Ми всі завмираємо. Але він лише цмокає губами і знову затихає.
— Божевільні… — видихає світленький.
Але я вже тягну його до себе. Цілую — грубо, жадібно, не зважаючи на те, що мої губи все ще накриті його долонею. Він відповідає. Його пальці — уже в моєму волоссі, комірці, тягнуть вниз. Я опускаюся перед ним на коліна. Прямо на холодну підлогу. Стягую з нього джинси, і член вискакує, як пружина. Смачний. Я обхоплюю його губами, і парень стогне крізь зуби.
Ззаду не зупиняються. Мене натягують глибше, насаджують, як ляльку. І я — між ними, як хреново зібраний бутерброд: спереду член, ззаду член, у голові — коротке замикання. Пальці стискають світленькому стегна, він тихо командує: «глибше». Я підкоряюся. Горло зводить, сльози виступають на очах, але яка різниця, якщо я вже не пам’ятаю, як мене звати.
Світленький кінчає першим — із тим самим здавленим стогоном, який я чула з-під ковдри. Він виплескується мені на язик, гаряча, солоно-гірка сперма, і я все ковтаю. Краплі стікають по підборіддю. Він витирає їх пальцем і засовує мені в рот. Піздець. Просто піздець.
Той, що ззаду, вибухає слідом, втискаючи мене в стіну, видихаючи в шию. Гаряче розливається всередині, стікає по стегну. Він виходить, ляскає мене по сідниці — не боляче, але до мурашок. Я все ще стою на колінах, упираючись лобом у чийсь живіт, і регочу. Тихо, істерично, не в силах зупинитися.
— Ти чого? — питає світленький.
— Я просто хотіла поспати, — схлипую від сміху. — А замість цього…
— А замість цього завтра будеш спати в літаку, — усміхається другий.
І ж правда. До рейсу залишилося шість годин. Я виповзаю на свою койку, якось умиваюся в раковині, натягую чисті труси. У кімнаті пахне сексом. І я знаю, що через годину «кокон» прокинеться і буде робити вигляд, що нічого не чув. А може, не буде.
Ми обмінялися номерами. Хоча навіщо мені ці номери? Ми розлетимося в різні міста. Але, поклавши руку на серце, я збережу ці номери. На випадок, якщо рейс знову скасують.
Ну а що? Форс-мажор. Метеоумови. Чекайте SMS.