Холодець

У серпні, коли місто плавиться від духоти, а асфальт стає м’яким, як віск, у мені прокидається особливого роду неспокій. Я не люблю спеку. Від неї в мене мутніє розум і з’являється схильність до вчинків, за які потім буває соромно. Хоча совість у мене — штука лінива, прокидається рідко, та й то лише для того, щоб почухати бік і перевернутися на інший.

Справа була якраз у такий безвітряний тиждень. Я валявся в самих трусах на продавленому дивані, дивився в стелю і думав про те, що моє життя — це нескінченний фокус із зникненням. З нього зникло все: гроші, жінки, сенс, навіть таргани на кухні й ті кудись перевелися, залишивши мене в цілковитій самотності. Вентилятор ганяв по кімнаті гаряче повітря, і я скидався на шматок м’яса в духовці, що повільно доходить до кондиції.

Саме тоді в двері подзвонив Паша Мутний.

Паша був моїм сусідом по площадці. Ми з ним бачилися щонайбільше рази три за останні півроку — стикалися біля поштових скриньок, обмінюючись кивками та вигуками. Він був людиною непомітної, ковзної зовнішності: ріденькі вусики, водянисті очі, завжди при краватці, яку він носив навіть удома. Про нього я знав тільки те, що він звідкись з Уралу, працює в якійсь конторі з видачі мікропозик і що в нього є дружина, яку ніхто із сусідів ніколи толком не бачив. Говорили, ніби вона хворіє на щось рідкісне, несумісне з денним світлом. Інші балакали, що вона просто потвора і соромиться виходити. Треті стверджували, що жодної дружини немає, а Паша возить із собою ляльку в людський зріст, яку годує з ложечки і стриже їй волосся. Я в ці плітки не вірив. Лялька не лялька — мені-то яке діло.

— Сусіде, — сказав Паша Мутний, коли я відчинив двері, — я до тебе із запрошенням.

Голос у нього був тихий, як у людини, яка довго жила в порожній будівлі і відвикла користуватися зв’язками. Я почухав груди, обліплені потом, і втупився в нього.

— Сьогодні в нас невелика вечеря. Ми з дружиною. І буде ще пара гостей. Приходь обов’язково. Годині до дев’ятої. Я приготую холодець.

Слово «холодець» мене й підкупило. Я люблю холодець якоюсь майже хворобливою любов’ю. У дитинстві бабка годувала мене ним по неділях, і з того часу цей студень асоціюється в мене з єдиним уцілілим уламком чогось теплого. Крім того, я був голодний. Грошей не було вже другий тиждень, і я перебивався гречкою без олії. А тут — холодець. Та ще й з хроном, як пообіцяв Паша.

— Прийду, — сказав я. — Горілку брати?

— Не треба, — відповів Паша і всміхнувся. Усмішка в нього була дивна, трохи скошена на лівий бік, наче хтось намалював її олівцем і змазав гумкою. — У нас усе є.

Після його відходу я зайнявся собою. Голитися було ліньки, але я почистив зуби, побризкав пахви одеколоном і надів свіжу сорочку. Свіжа — це гучно сказано. Просто вона менше пахла. Я відчував дивне збудження: передчуття чужого житла, чужих запахів, чужої їжі. У таких речах завжди криється обіцянка чогось незвичайного. Так воно й вийшло.

Рівно о дев’ятій я натиснув на кнопку дзвінка їхніх дверей. Мені відчинила жінка. Я відразу зрозумів, що це не лялька і не потвора. Скоріше навпаки: переді мною стояла бліда, висока, кутаста фігура з величезними чорними очима і довгою шиєю. На ній була темно-синя сукня до колін, а волосся було прибране під хустинку з вишитими волошками. Вона скидалася на гувернантку зі старовинного роману — сувору, нервову і, вочевидь, хронічно недогодовану.

— Я Ліда, — сказала вона. — Проходьте. Паша розповідав.

Голос у Ліди був під стать очам — глибокий і вологий. Я ввійшов. У передпокої пахло вареним м’ясом, воском і ще чимось хімічним, схожим на засіб для чищення срібла. Квартира була обставлена з претензією на затишок: гірка з кришталем, плюшевий килим з оленями, меблева стінка полірованого дерева. Але затишок цей був якийсь показний, наче декорація до фільму про щасливу радянську сім’ю, яку ось-ось зжеруть інопланетяни.

У залі вже сиділи двоє гостей. Перший — товстий мужик років п’ятдесяти, з багряним обличчям і масними очками. Представився він Вікентійовичем, колишнім військовим, а нині підприємцем зі сфери ритуальних послуг. Другий — худорлявий парубок із зовнішністю студента-ботаніка, в окулярах і з нервовим тиком. Звали його Гриша, і він був, як виявилося, молодшим партнером Паші в кредитному бізнесі. Обидва тримали в руках чарки з чимось прозорим, але, як мені здалося, ще не пили.

Паша з’явився з кухні з величезною таріллю холодцю. Це був не просто холодець. Це була ціла архітектурна композиція: язики, вуха, шматки свинини застигли в золотистому бульйоні, як доісторичні тварі в бурштині. Вінчало конструкцію варене яйце, розрізане навпіл, і гілочка петрушки.

— Прошу, — сказав Паша і поставив таріль на стіл. — Їжте, гості дорогі.

Ліда, що сиділа на чолі столу, дивилася на мене, не блимаючи. Я почувався незатишно, але голод переміг. Ми випили по першій. Горілка виявилася крижаною, що було до речі, і я відразу поплив у те приємне тепло, яке замінює мені душевний спокій. Закушували мовчки. Тільки Вікентійович чавкав і примовляв: «Студень хорош, студень знатний». Гриша мовчки колупав виделкою, не піднімаючи очей. Мені раптом здалося, що в кімнаті з’явився якийсь новий запах — гострий, мускусний, схожий на запах звіра. Я списав це на духоту і випив ще.

Розмова не клеїлася, але після третьої чарки Вікентійовича прорвало. Він узявся розповідати про свій бізнес — про те, як вигідно продавати місця на цвинтарі, про нові технології бальзамування, про казуси, що трапляються з покійниками. У якийсь момент його розповіді звернули в дивне русло.

— Людина, вона й після смерті багато чого може, — басив Вікентійович, обсмоктуючи свинячий хрящик. — Це тільки здається, що душа відлетіла. А плоть-то пам’ятає. Плоть — вона вдячна. Ти їй тепло — вона тобі відповідь. У мене випадок був: привезли бабу, кранівницю, зірвалася з висоти. Так у неї трупне заклякання пройшло, коли я їй…

— Буде, — перервала його Ліда. У її голосі прозвучала сталь. Вікентійович поперхнувся, пробурмотів вибачення і вткнувся в тарілку.

Паша, що сидів навпроти, дивився на мене з тією ж скошеною усмішкою. Атмосфера напружувалася. Гриша раптом підвівся і сказав, що йому треба покурити на балконі, хоча курити, як я зауважив, він і не починав. Ми залишилися втрьох: я, Паша і Ліда.

— Ви знаєте, навіщо ми вас покликали? — запитала Ліда. Її довгі пальці з побілілими кісточками лежали на скатертині.

Я знизав плечима. Горілка гула в голові, і світ здавався трохи зсунутим, наче хтось штовхнув декорацію плечем.

— Ми спостерігали за вами, — продовжила Ліда. — Ви підходите.

— Для чого підходжу? — запитав я.

І тут Паша розстебнув краватку. Краватка сповзла на скатертину, як дохла змія. Він розстебнув верхній ґудзик сорочки і витяг на світ ланцюжок, на якому висів маленький ключик. Цей ключик він вставив у дверцята шафи, яку я спочатку прийняв за декоративну панель. Дверцята відчинилися, і звідти пахнуло тим самим запахом — мускусним, тваринним, теплим. Паша запустив руку в темряву і витяг за волосся щось, що я не відразу впізнав.

Це була дівчина. Абсолютно гола, бліда, зі шкірою кольору топленого молока. Волосся в неї було сплутане, але виднілися залишки укладки. На шиї — нашийник з м’якої шкіри. Вона стояла навкарачки і часто-часто дихала, висунувши язика. Очі її були заплющені. Паша погладив її по голові, і вона заскиглила — тихо, жалібно, по-щенячому.

— Це наша Азіза, — сказала Ліда буденним тоном. — Ми взяли її рік тому. Вона з Узбекистану. Правда, Азізо?

Дівчина не відповіла, тільки притиснулася щокою до ноги Паші. Він запустив пальці в її волосся і почав перебирати, наче чухав собаку за вухом.

Вікентійович, що повернувся в кімнату, ухмихнувся і сказав:

— Хороша сучка. Тільки характер норовливий. Ми її привчаємо до людей. Соціалізація, так би мовити.

Я сидів заціпенілий. У голові крутилася одна думка: «Це все горілка. Я випив зайвого, і в мене галюцинації». Але Ліда підійшла до мене і поклала свою кощаву долоню мені на плече. Долоня була гарячою, як праска. Вона нахилилася і прошепотіла мені у вухо:

— Хочете пограти?

Я не пам’ятаю, що відповів. Здається, я мотнув головою. Але Ліда вже тягла мене за руку, і Паша, залишивши Азізу на піклування Вікентійовича, підійшов ззаду і підштовхнув мене до серванта. Там, у глибині, виявилися двері в суміжну кімнату, про існування якої я не підозрював.

Кімната була оббита повстю, як студія звукозапису. Посередині стояв матрац, застелений клейонкою. У кутку — столик з інструментами: затискачі, кляпи, скляні флакони. І ще одна людина. Це був той самий Гриша-ботанік, який, як виявилося, анітрохи не пішов курити. Він стояв у самих трусах, і його худорляве тіло блищало від поту. У руках він тримав фотоапарат.

— Я ж казав, що він підходить, — сказав Паша, звертаючись до дружини. — У нього око горить.

— У нього страх горить, — поправила Ліда. — Це ще краще.

Азіза повзла за нами слідом. Вікентійович піддавав їй ногою під зад, від чого дівчина верещала і прискорювалася. Мене посадили на стілець і сунули в руку склянку. Я випив, не дивлячись. Свідомість звузилася до точки. Я пам’ятаю, як Ліда укладала Азізу на матрац і щось шепотіла їй на вухо — то чи заспокоювала, то чи погрожувала. Пам’ятаю, як Вікентійович спустив штани, і його величезний живіт навис над худенькою дівочою спиною. Пам’ятаю спалах фотоапарата — Гриша знімав, закусивши губу до крові.

А потім Ліда підійшла до мене. Вона сіла мені на коліна і взяла моє обличчя в свої руки.

— Ти не бійся, — сказала вона майже ласкаво. — Ми не виродки. Ми — естети. Ми колекціонуємо моменти. Азіза — наша найкраща модель. Вона слухняна. Але іноді нам потрібен свіжий глядач. Це надає дійству… обсягу.

Я дивився через її плече. Азіза лежала на матраці, і по її спині стікала цівка поту. Вікентійович кінчив і відійшов убік, витираючи багряний лоб хусткою. До матраца підійшов Паша. Він розстебнув ширінку, але замість того, щоб ґвалтувати дівчину, він раптом опустився перед нею на коліна і почав вилизувати їй пальці ніг. Азіза видала той самий щенячий скигління.

— У кожного свої примхи, — прокоментувала Ліда. — А у вас?

Вона розстебнула мій ремінь. Я не чинив опору. Я почувався порожнім, випатраним, як курка на обробній дошці. Її пальці обхопили мій член, і я здивувався, що він стоїть. Мені здавалося, від жаху все мало б скукожитися, але тіло жило своїм життям. Ліда працювала рукою професійно, ритмічно, дивлячись мені прямо в очі. Спалахи фотоапарата сліпили мене. Азіза на матраці вже звивалася під Пашею, який увійшов у неї ззаду і робив це механічно, наче виконував вправу.

— Кінчай, — наказала Ліда. — Кінчай на мене.

І я кінчив. Сором накрив мене відразу ж — гарячою, задушливою хвилею. Я заплющився, а коли розплющив очі, все вже закінчилося. Вікентійович застібав штани. Гриша ховав камеру в кофр. Азіза лежала на боці, згорнувшись калачиком, і тихо скиглила.

Мене провели в передпокій. Паша простягнув мені пакунок.

— Пригощайтеся. Холодець. Удома поїсте.

Я взяв пакунок автоматично. Ліда стояла в дверях і всміхалася — вперше за весь вечір. Усмішка в неї була красива.

— Заходьте ще, — сказала вона. — У нас по п’ятницях завжди хтось є.

Відтоді минуло два роки. Я змінив квартиру, переїхав в інший район. Але по п’ятницях я прокидаюся о третій годині ночі з відчуттям чужого погляду. Мені здається, що за мною стежать. Іноді я знаходжу в поштовій скриньці конверти без зворотної адреси. Усередині — фотографії. На них я сиджу на стільці, і обличчя моє спотворене гримасою, яку я не можу розшифрувати. То чи біль, то чи насолода, то чи туга.

Але найгірше — запах. Іноді мені здається, що моя нова квартира пахне холодцем. Я викидаю всю їжу з холодильника, мию плиту, провітрюю кімнати, але запах повертається. І тоді я згадую Азізу, її собачий скигління і її очі, які вона так і не розплющила. І я думаю: а може, вона й не людина зовсім? Може, вона дійсно сука, і з нею можна так?

І від цих думок мені хочеться випити горілки. Але горілки в мене немає — я кинув пити. Я взагалі багато чого кинув. Крім одного — по п’ятницях я ходжу повз свій старий будинок і дивлюся на вікна тієї квартири. Там завжди горить світло. І іноді на шторі мигне силует — жіночий, високий, кутастий. І тоді я розвертаюся і біжу геть, щоб не встигнути помітити, як вона махає мені рукою.