— Ну, мамо! Це ж не по-людськи! — буркотів Зеновій, запнувшись у дверях моєї кухні, наче вітер у комині.
Його карі очі, майже копія моїх, метали блискавки.
— Подумай, що ти робиш! Жодна нормальна мати не кине дітей заради якогось там жениха! Ну, скажи мені, що ти передумаєш!
Я сиділа за столом, попиваючи запашний чай з мелісою, і вперше за довгий час відчувала спокій. Не було тієї тягучої тривоги, яка завжди жила десь глибоко всередині.
Дивно, але вперше у житті я не відчувала жодного докору сумління, хоч би як Зеновій не старався мене зачепити.
Син дізнався про моє майбутнє заміжжя, і ця новина його, м’яко кажучи, приголомшила.
“Вона здуріла! У свої 57 рочки, замість пенсії, заміж захотіла!” — ніби чула я його думки.
Зрештою, він їх і не приховував. А мені що? Я вже прийняла рішення. Досить! Я вже виклалася для сина на всі сто відсотків. Тепер черга подумати про себе, про свою душу.
Зеновій одружився дев’ять років тому. Пам’ятаю той день, як сьогодні. Привів Катерину в нашу оселю, мов ящик Пандори.
— Мамо, знайомся, це моя майбутня дружина, – випалив він, ще з порога.
— Ну, якщо майбутня, то заходьте. Будемо чайничати, – відповіла я з якоюсь дивною сумішшю розгубленості й цікавості.
Відверто кажучи, я була здивована, бо не знала, що Зеновій з кимось так серйозно зустрівся. Але, з іншого боку, новина про одруження не могла не тішити. Та й дівчина, на перший погляд, здалася досить миловидною.
— Мамо, а можна ми трохи у тебе поживемо? У Катіних батьків тісно, у них двокімнатна квартира, і ще хлопці-близнюки. А ти ж одна живеш… Пустиш, мамусю? – вздихав Зеновій, наче його зараз мали стратити.
Хіба ж мати відмовиться допомогти своїй дитині? Звісно, що ні. Я прийняла їх, віддала більшу кімнату, а сама перебралася у меншу. Вірила, що скоро вони стануть на ноги, відкладатимуть гроші на власне житло.
Але “скоро” так і не настало. Зеновій перебивався випадковими заробітками, стабільної роботи не було. А Катерина… Катерина була професійною домогосподаркою, яка спала до обіду.
По господарству вона не те, що не допомагала, а навіть чашку після себе не милила. Я спочатку гнала від себе погані думки, казала собі, що їй просто незручно у чужому домі. Дала їй час адаптуватися.
Але пливли місяці, а все було, як і раніше. Якось Катя виплила з кімнати вже майже по обіді, тільки-но прокинувшись, тримаючи в руках гору брудних горняток з-під кави. Скинула все це в раковину і вже збиралася повернутися до своєї берлоги, але я її зупинила:
— Катерино, а хто за тебе буде посуд мити? Я ж тобі не наймичка!
Невістка повернулася, скривилася, наче з’їла лимон, помила ті кляті чашки і зачинилася у своїй кімнаті. Що вона там Зеновію наговорила – не знаю. Але, коли він повернувся з роботи, то гордо заявив, що вони з дружиною збираються від мене з’їжджати.
— Тобі якісь там брудні чашки важливіші за рідних дітей? Катерина давно мені казала, що ти її не злюбила. А я не вірив! – виголосив він, наче прочитав з папірця.
Пішли, навіть не попрощавшись. Катерина ще й додала, щоб я почула: «А ти казав, що твоя мама добра і мила жінка! А вона нас просто виганяє на вулицю».
Я їх не зупиняла, але відчувала гіркоту і розчарування. Розуміла, що далі так тривати не може.
Проплакала всю ніч, відчуваючи себе найгіршою матір’ю на світі. А потім, поступово, заспокоїлась. Зеновій не дзвонив, на мої дзвінки не відповідав.
Та не минув і місяць, як син подзвонив сам. Вибачався, визнавав, що вони теж були не зовсім праві, і спитав, чи не можна їм знову повернутися.
Я настільки зраділа його голосу, що одразу погодилась. Катерина поводилась так, ніби нічого й не було, мила посуд сама, і навіть почала кликати мене мамою.
З часом ми якось притерлись, непорозумінь стало менше. А незабаром молодята повідомили, що чекають дитину.
Коли народилася внучка, я відчувала себе найщасливішою людиною у всесвіті. І Катерина цим скористалася. У мою кімнату поставили ліжечко, а вночі вже я мала чергувати біля дитини.
— Зеніку вранці на роботу, йому треба виспатися, – казала невістка. — Що вам, важко встати до дитини?
Важко не було, але й легко теж. Свої ночі я вже давно віддала Зеновію. Але знову не стала сперечатися і погодилась. Можна сказати, що це я виростила внучку. Я недосипала ночі, гуляла з нею в пісочниці, водила в садочок.
Нещодавно внучка пішла в перший клас.
— Дитині потрібна окрема кімната, тому ми переїжджаємо на орендовану квартиру, – заявила мені Катерина.
Я трохи засмутилась, бо тепер бачитимусь з внучкою рідше. Але розуміла, що ми не можемо вічно жити разом.
Діти з’їхали, і в перші дні було дуже самотньо. Звикла до галасу, а тут – тиша. Але Катерина дала мені завдання – водити внучку до школи і забирати звідти. І це було моєю розрадою, хоч і доводилося їхати через три райони, щоб встигнути до восьмої ранку.
Одного разу, чекаючи внучку на шкільному подвір’ї, я познайомилася з чоловіком, дідусем такої ж першокласниці. Відтоді ми почали часто бачитися, ближче познайомилися, навіть ходили гуляти.
Сама не знаю, як так сталося, але я закохалася. Ми з Миколою виявилися спорідненими душами, обоє самотні. Почали нишком зустрічатися.
Одного разу стався неприємний інцидент. Катерина сказала, що сама відведе і забере дитину зі школи. Я зраділа і ми з Миколою поїхали за місто, де мобільний зв’язок майже не працював.
А виявилося, що в Катерини змінилися плани, і вона написала мені повідомлення, щоб я забрала внучку. Я його не прочитала, і дитина залишилася в школі, поки вчителі не зателефонували її батькам.
Звісно, винною у всьому зробили мене! Я тоді так плакала! Було дуже прикро.
Микола мене заспокоював, казав, що я занадто добра до своїх дітей, і вони просто вилізли мені на шию. Але згодом і це минулося.
А тут, як на зло, Зеновій заявив, що більше не може платити за оренду і вони повертаються до мене. Навіть не спитали, а просто поставили мене перед фактом.
— Пробач мені, Миколо, але тепер ми не зможемо зустрічатися на моїй території, – сказала я, пояснюючи ситуацію.
— Так це ж нам натяк, що час щось змінювати! — вигукнув Микола.
Він запропонував мені побратися і жити разом. Власної квартири у Миколи не було, він жив з донькою, але у нього була старенька машина і затишна дача за містом. Ми там кілька разів були, і мені там дуже сподобалося. Будемо займатися господарством.
Миколі я сказала “так”, а сину була змушена відмовити у переїзді. Він вже надто дорослий, щоб вирішувати свої проблеми за мій рахунок.
Ну, хіба я не маю рацію?
