Знайомство з Ангеліною
Світло променів, що пробивалось через вікна, обливало теплом нашу затишну квартиру. Десь на задньому фоні чулося тихе бурчання старого чайника — мама, здавалося, ніколи не залишала своїх традицій. «А що ж тепер буде?» — думав я, сидячи на кухонному столі, наливаючи собі кави. У цей момент у кімнату зайшов Святослав.
— Тато, — радісно вигукнув він, — я хочу вас з кимось познайомити!
Моя дружина, почувши новину, спурхнула з місця, немов молодий зайчик, та одразу ж запитала:
— А хто ж ця загадкова дівчина?
Святослав з посмішкою відповів:
— Ангеліна! Вона дуже класна, ви її точно сподобається!
У своїх думках я вже зростав до сценарію романтичної комедії, але не на жарт занепокоївся, як же все пройде. Дочка — це завжди нові виклики!
— Може, нам варто підготуватися? — підказала дружина. — Що скажеш?
— Готуйте налягти на всі гастрономічні справи! — відгукнувся я, поклавши руку на серце, — ця дівчина має бути вражена!
**
Звершивши безліч приготувань, ми всі встали в очікуванні, коли ж той момент тривоги та радості настане. Серце Святослава билося в ритмі «досвідченої любові», в той час як ми з дружиною витирали пил і намагались вдихнути свіжого повітря у нашу маленьку квартиру.
— Ось, я піду зустрічати її, — сказав Святослав, одягаючи свій кращий светр.
Він вийшов, а ми, зацікавлені як ніколи, затамували подих та з нетерпінням зиркали в коридор.
Коли з’явилася Ангеліна, світ навколо заграв новими барвами. Вона з’явилась як кольорова веселка після дощу, в її очах палали вогники цікавості. Однак, чомусь до мами вона погляду уникала, нажаль. Це не залишилось непоміченим.
Але знайомство пройшло досить позитивно, і десь під свідомістю я відчував — щось не так. Ангеліна мала таланти до спілкування, але чому?
**
На ранок, довкола свистів вітер, коли моя мама покликала мене в свою кімнату:
— Заходь, ріденький, мені потрібно про одну дівчинку поговорити.
Я глянув на неї з усією серйозністю.
— Так, мамо, що трапилось?
Вона, трохи напружившись, понизила голос:
— Знаєш, цього разу я цю дівчину бачила раніше… Вона зі своєю подругою колись обманювала старших людей у нашому селі на гроші.
Слова мами пробилися крізь мої уявлення про романтичні стосунки сина.
— Як? Що ти маєш на увазі? — здивовано запитав я.
Мама стиснула губи, дивлячись кудись у вікно.
— Вони представлялися працівницями сільської ради. Начебто збирали гроші на освітлення вулиць, але пройшло кілька днів, і зникли…
Я глибоко вдихнув, поки інформація наповнювала мене тривогою. Яка ж ситуація невідома та закручена.
— А що ж тепер робити? — запитав я, серце стукало, немов власна друга половина.
Вона мовчала.
— До Святослава потрібно поговорити! — вирішив я. — Ми не можемо просто так залишити це.
**
Але дійсно, як бути? В обговоренні я все ж був переконаний: любов — це не завжди спонтанний порив. Інколи — це як тягар, що вимагає обізнаності.
Того вечора, коли Святослав повернувся з університету, я мав провести з ним відверту розмову. Ми сиділи на дивані, важко дихаючи:
— Святославе, є щось, про що я повинен сказати…
Син підняв голову, і його очі запитально блискали.
— Що сталося, тато?
Я зібрався з думками:
— Ти знаєш, твоя Ангеліна — це не просто дівчина. Моя мама вважає, що вона вже була в нашому селі раніше, і робила не дуже добрі речі…
Але Святослав, схоже, не поспішав слухати:
— Тато, я знаю, що багато хто може помилятися. Кожен заслуговує на шанс.
— Я розумію, але…
— Я сам буду вирішувати, — перервав він, встаючи з дивана. — Я її люблю, тату. І я не хочу, щоб сумніви руйнували мої почуття.
У мене не було слів. Я лише дивився на його здібність любити, поки у серце закрадувалося легке, але глибоке занепокоєння. Чи не завдала я собі ще більшого клопоту?
Чи не став я противником його щастя?
Врешті-решт, можливо, любов — це не завжди лише питання слів, а набагато глибше.
І наступний крок мав бути залежно від Святослава.