Життя, мов старовинний тупик, затиснуло Олену у своїх обіймах. Вона, зазвичай така енергійна і завзята, тепер стояла на перехресті, невпевнено озираючись на рушницю, що вдихала її юність. Відмінниці в школі, улюблениці батьків, вона ніколи не підозрювала, що прийдеться так боротися за свою свободу, поринувши у світ батьківських установок.
«Олено, ти ж знаєш, що жінці найкраще на кухні!» – не раз повторювала їй мати, ледь закінчивши приготування вечері.
«Чому? Чому, мама? Я хочу бути кимось більшим», – звучало у відповідь, проте Олена лише мріяла в голос, думаючи про університет, про своє життя, про плани, які б сягали далі, ніж домашні справи.
Мама, ця сувора жінка з прекрасними руками, які завжди були зайняті випічкою пирогів або пранням, не могла зрозуміти мрії своєї дочки. Батько ж, зосереджений на забезпеченні родини, завжди вважав, що матеріальні цінності є єдиним, що має значення.
Одного разу, на обіді у вузькій, знайомій кімнатці, мати перестала жартувати:
«Дочка, заміж це твоє призначення. Ти ж не хочеш залишитися старою дівою?»
«Я хочу вчитися, хочу мати свою кар’єру, – парирувала Олена»,– сподіваючись, що її слова нарешті змусять батьків змінити думку.
Проміжок між її бажаннями і батьківськими очікуваннями тільки збільшувався. І під вивіскою “вперед до університету” вона знайомиться з Павлом – юнаком із бідної родини, але таким розумним, так іскристим і добрим, що з першого погляду дещо змінило у її житті.
Павло розумів її мрії, а головне – підтримував.
«Невже ти не бачиш, як багато ти можеш? Давай працювати разом, буду підтримувати тебе у всьому», – казав він, дивлячись їй у вічі з тією непохитною впевненістю, яка поруч із нею розквітала.
Кілька років пролетіли, як вогник свічки восени. Олена стала дипломованою спеціалісткою, і на останньому курсі Павло зробив їй пропозицію, його очі – безмежні простори зірок:
«Олено, я хочу бути з тобою завжди. Чи візьмеш ти моє ім’я?»
Вона кивнула, щаслива та розгублена водночас.
Але важке, невидиме ярмо родини вже тиснуло їй на груди.
Коли Олена зважилася розповісти батькам про свій намір вийти заміж за Павла, їхня реакція була відразливою.
«Ти збираєшся заміж за кого? За бідняка? Це безглуздо, дочко! У тебе ж велике майбутнє», – вибухнула мати, а батька лише відвернувся.
«Я не можу з вами більше жити. Маю жити своєму життю!», – затято відповіла Олена, її слова пронеслися по кімнаті, як грім.
«Як ти можеш так думати?» – допитувалася мати, не розуміючи, що саме видавлює з себе Олена.
«Я не можу. І не хочу…»
Ту ж ніч вона покинула рідний дім, не оглядаючись назад. Вагон для перевезення – це було її нове життя з Павлом, з головою зануреною в кар’єру і нові мрії.
Роки минали, і цей порив став спогадом, залишивши Олену з чоловіком, з яким вона зуміла створити тепле вогнище родини.
«Гей, у нас тепер є квартира!» – весело підскакувала вона до Павла, що занурився в музику, слухаючи новини про їхнє новоутворене гніздо.
«Це лише початок, люба! Залишилося трохи почекати до великої мрії», – усміхнувся Павло, а очі його сяяли від щастя.
Часом вона задумувалася про батьків, про те, як живуть без неї. Проте це вже не завдавало болю.
Олена була щаслива. І у світлі домовленостей про нове життя з чоловіком зрозуміла, що кар’єра також, як і відстань від батьків, зводить вгору, відкриває нові горизонти.
Передсвітанкове світло лилося в їхню квартиру, і Олена всміхалася. Життя приносило свої дарунки і вчило довіри.
Нехай мати і батько, що сиділи на самоті, не зрозуміють її вибору. Адже Олена знайшла вірну гілку свого щастя в серці її обранця.
Кахельна сковорідка крутнулася у повітрі, і її гучний дзвін вщухнув у стінах.
«Ти готова до нового?» – питав Павло з веселим поглядом.
«Завжди готова!» – дзвінко відповіла Олена, стискаючи його руку, готова до всіх викликів життя.
