Ліда тримала телефон, як розпечену вуглину, – ні кинути несила, ні втримати. Наважилась таки, тицьнула пальцем у знайомий, до болю вивчений номер. В слухавці знову – лише моторошні, порожні гудки, ніби у бездонну прірву кидає…
– Ну-у, Лідо, облиш ти ту бозна-що! – Володимир, її чоловік, аж зуби зціпив від співчуття. Бачив же, як ту дружину тужить за сестрою, мов по втраченій дитині. – Хіба не бачиш, Любка й близько до тебе не хоче? Нащо тобі той біль?
– Вовчику, та це ж… Великдень на носі, а в мене на душі – чорна туга, як перед грозою. Не можу, коли з рідною людиною отак… ворогуємо. Я ж хотіла помиритися, переступити через… все. А вона – ні сном, ні духом! І головне ж, за віщо? Що я їй, Боже мій, зробила? – Ліда втерла рукавом сльози, що градом посипалися їй на плече.
Володимир міцно обійняв дружину, пригорнув до себе, як голубоньку. Так вже склалося, що вони – один для одного – і світ, і сонце. Прожили разом майже тридцять років, а діточками Господь їх не обдарував.
Тому й трималися один за одного, як за рятівну соломинку, у всьому підтримку шукали. Дітьми вважали Любчиних доньок. Аж троє їх у сестри! Ліда в тих племінницях душі не чула – і подарунки наввипередки купувала, ледь чи не кожну копійку на них нищила, і на море, бувало, вивозила, бо знала, як сестрі важко, як вона крутиться, наче білка в колесі.
Коли Люба заміж пішла, батьки виділили їй шмат землі, ще й хатину там звели. Тож Люба одразу зажила окремо, як пані. А Ліда залишилася біля батьків, у рідній хаті, ще й зятя туди привела. Мати її потайки раділа, що старша дочка пригляне і до хати, і до неї…
Згодом Володимир подався на заробітки за кордон. Бувало, по пів року його вдома не було. Зате грошей заробив, купили квартиру в місті. Це їхньою великою мрією було.
Ліда там майже й не жила, все біля хворобливої матері крутилася, доглядала її. У квартирі зробила євроремонт, як то кажуть, і замкнула на замок, дбайливо берегла її, як зіницю ока, заїжджала туди інколи переночувати, коли у місті нагальні справи виникали. Квартирантів на поріг не пускала, боялася, що все там перетворять на руїну. А чоловік, коли приїжджав у відпустку, любив у квартирі пожити, сказати про те рідним та знайомим. Тоді він відчував, що не даремно стільки років на чужині спину гнув, що ось, бачите, і результат є – власна квартира в місті!
А якось, як сніг на голову, з’явилася Люба…
– Лідо, маю я до тебе розмову, – одразу взяла бика за роги. – Наша Лізочка заміж виходить, а ти ж – хресна мама. То пасувало б твою квартирину племінниці віддати. Ти ж в ній майже й не живеш!
Старша Любина донька надумала під вінець йти, а сестра, недовго думаючи, вирішила, що Ліда просто зобов’язана віддати свою квартиру молодятам. Мов, бери, небоже, що дають!
– Я твоїх племінниць люблю, ти ж сама знаєш, як я до них ставлюся, чиню добро, – встряв у розмову Володимир. – Але квартира – це вже занадто! Перебір!
Дружина й сама розуміла, що чоловік правий. Спочатку опустила плечі, а потім набралася духу та відмовила Любі, пояснила, мовляв, цю квартиру куплено за гроші Володимира, і тільки він має право вирішувати, що з нею робити, а він – проти.
– Добре, тоді переїжджайте в свою квартиру, а хата мамина має мені дістатися! Бо у вас дітей нема, а в мене – аж троє! – Люба не розгубилася, мов несмазана тачка, і почала від сестри вимагати, щоб та віддала їй батьківський дім.
Батька вже на той час не було на світі, але він встиг оформити дарчу на будинок на Ліду, бо знав, що саме вона достойно догляне стареньку матір. А мати, мов води в рот набрала, мовчала, як риба, і не хотіла наживати собі ворога в особі Люби.
Проте стосунки все одно зіпсувалися. Люба настільки образилася, що ні на весілля сестру не запросила, ні спілкуватися більше з нею не захотіла. Справжня війна, одним словом.
Найцікавіше, що сама племінниця, Лізочка, не тримала зла на тітку. З чоловіком поїхала в місто, працюють, заробляють, винаймати кімнату доводиться, але в майбутньому планують власне житло придбати. Самі, своїми силами.
– Ну чому вона не хоче взяти слухавку? – ледь чутно прошепотіла Ліда, не втрачаючи надії помиритися з Любою до Великодня. – Ми ж рідні сестри!
– Кохана, не журися так сильно, прийде час, і твоя сестра все збагне. Ти перед нею ні в чому не завинила, батьки вас порівну наділили, – заспокоював Володимир дружину, гладячи по плечах, ніби малу дитину. – А не хоче – не треба. Головне, щоб у нас із тобою мир був.
А що б ви порадили Ліді? Як їй налагодити стосунки із сестрою, коли та навіть слухавки не бере? Може, є якісь слова, які б розтопили Любчине серце? Чи варто наполягати далі?
