“Рибний супчик? У неділю? І ти це мені за обід? – Тамара Іванівна презирливо скривилася, мов від кислого яблука, оглядаючи стіл сина. В її погляді читалося лише розчарування, наче перед нею зрадили все святе, що є в недільному обіді.”
Ніна знічено кліпнула віями, опустивши погляд на свої руки. Артем, відчуваючи напругу, поспішив згладити гострі кути.
– Мамо, та це ж суп із червоної риби, практично делікатес! Повірте, він справді дуже смачний, – Артем спробував переконати матір, але марно.
– Артемчику, золотко ти моє! Поки ти жив під моїм крилом, то я тебе в недільний день годувала червоним борщем з м’ясом, щоб аж за вухами лящало, і вареничками з сиром, щоб боки округлювалися. А ти поглянь на себе зараз! Шкіра та кості зостались! І все це ваші дієти дурнуваті та рибні супчики-бульйончики, – не вгамовувалася Тамара Іванівна, її голос бринів невдоволенням.
Той недільний ранок обіцяв бути тихим і затишним, таким, як і мріяли Ніна та Артем. Вони одружилися зовсім недавно, лише кілька місяців тому, і кожна спільна неділя була для них справжнім маленьким святом.
Ніна приготувала легкий, але вишуканий суп з червоної риби, свіжий салатик з руколою та помідорами чері, і ось-ось вони мали сісти за стіл, насолоджуючись товариством одне одного, як раптом хтось несподівано відчинив двері їхньої квартири… Ключем!
І на порозі виросла Тамара Іванівна в усій своїй “материнській” красі.
У Ніни аж подих перехопило від несподіванки. Вона навіть уявити собі не могла, що у свекрухи є ключ від їхнього житла.
Квартира належала Артему, він власноруч її придбав, працюючи, не покладаючи рук, тому для Ніни було щонайменше дивно — звідки в мами чоловіка ключі від їхнього спільного дому?
Проте при свекрусі Ніна вирішила не піднімати це питання. Вирішила відкласти розмову з Артемом на вечір, коли вони залишаться наодинці.
Зараз же, головне, — витримати цей непроханий візит з гордо піднятою головою.
Але свекруха не обмежилася лише критикою “легкого” меню.
З’ївши, між іншим, чималеньку тарілку того “неправильного” рибного супу, Тамара Іванівна вирішила перейти до суті справи і остаточно розставити всі крапки над “і”.
Відтоді, як її єдиний і, безумовно, успішний син одружився, материнське серце не могло знайти спокою.
Вона так і не зрозуміла до кінця, з чим же прийшла ця невісточка в їхню родину. З пустими руками, підозрювала Тамара Іванівна, от і вирішила провести ревізію.
– Ніночко, ти не ображайся, звісно, ти дівчина хороша, та й особисто нічого не маю проти тебе, але… коли вже твої батьки збираються привезти якесь придане? – випалила свекруха прямо у вічі Ніні.
– Мамо, та що ви таке говорите? Яке ще придане? Це ж не середньовіччя! Ніна – моя дружина, моя кохана жінка, і тепер саме я зобов’язаний її забезпечувати. Ця розмова просто безглузда, – обірвав власну матір Артем, відчуваючи, як усередині нього піднімається хвиля обурення. – Не розумію, навіщо взагалі заводити цю тему?
– Бо ж це несправедливо, Артемчику! Ти стільки років працював, щоб купити цю квартиру, а вона прийшла на все готове, – Тамара Іванівна намагалася переконати сина, що все це робить лише для його блага, що їй болить за його майбутнє.
Артем підійшов до Ніни, ніжно обійняв її за плечі, а потім повернувся до матері з твердим виразом обличчя:
– Мамо, якщо ти справді хочеш бачити мене щасливим, то, будь ласка, просто не втручайся в моє життя. Дай нам з Ніною збудувати свою сім’ю так, як ми вважаємо за потрібне.
Тамара Іванівна розцінила ці слова як найвищий акт неповаги до себе, як особисту образу, і, захлинаючись у театральних сльозах, вибігла з квартири, грюкнувши дверима.
Це був перший раз, коли Артем не кинувся навздогін за матір’ю, а залишився поряд з Ніною. І Ніні довелося пояснювати, звідки взявся ключ: ще до їхнього одруження Артем, бувало, давав мамі ключі від своєї квартири, щоб вона, у його відсутність, час від часу приходила і провітрювала приміщення, перевіряла все, поливала квіти…
Коли Артем оголосив мамі про своє одруження, вона не виказала жодної радості. А коли син попросив її повернути ключі, то Тамара Іванівна влаштувала справжню істерику, звинувачуючи його в тому, що він її використав.
Мовляв, доки вона була потрібна, він її любив, а тепер, коли знайшов собі іншу жінку, то став непотрібним і її можна просто викинути на смітник.
Артем розумів, що з мамою буде непросто, тому вирішив діяти обережно і поступово: залишив їй ключі “про всяк випадок”, взявши з неї урочисту обіцянку не навідуватися до них без попередження та у невдалий момент.
Обіцянку Тамара Іванівна дала, але, як виявилося, не збиралася її дотримуватися.
Тому й прийшла саме сьогодні, в неділю, щоб застати молоду невістку вдома та остаточно з’ясувати, що до чого.
– Ніно, ти не ображайся на маму. У неї такий характер, ти ще звикнеш. Можливо, якби вона не була такою наполегливою, то я б і не досягнув того, що маю зараз. Вона ж сама мене виховувала, водила на всілякі гуртки, потім до репетиторів, працювала на двох роботах, щоб тільки я отримав гідну освіту. Тому я дуже вдячний мамі за все, що вона для мене зробила, – голос Артема злегка затремтів від спогадів.
– Але ти маєш знати, люба моя, я не якийсь там мамин синочок. Для мене на першому місці зараз ти, а з мамою просто треба обережно, делікатно. Знайти підхід, – закінчив він, дивлячись Ніні у вічі.
– Я розумію, коханий. Але якщо ми зараз не відстоїмо свої кордони, не дамо зрозуміти, що ми – окрема сім’я, то потім буде ще важче, – тихо мовила Ніна, притулившись до нього.
Артем розумів, що дружина має рацію. Тільки от як це пояснити рідній мамі?
І як забрати у неї ті кляті ключі, щоб вона не образилася смертельно?
А головне, як переконати її, що його щастя – це Ніна, а не борщ з галушками?
