Усе, що я пам’ятаю зі свого дитинства, — це образ моєї втомленої матері, завжди зайнятої, завжди з відчаєм у очах. Вона росла в тяжких умовах і самотужки виховувала мене, адже тато, після свого зрадництва, зник з нашого життя, як дим.
Я ніколи не зрозуміла, чому батька вигнали з дому. Мама прийняла це рішення сама, вона ні разу не запитала мене, як я до цього ставлюсь. Я була оточена тінню, де батька не існувало, і вряди-годи запитуючи себе, чому.
Згадки зі школи, де пацани насміхалися з моєї неповної сім’ї, бурчали, як це — без тата, ммм…
Це такий глухий кут, з якого не так-то просто вибратися. Я завжди казала собі, що ніколи не дозволю нічому подібному повторитись з моєю дитиною. Я знала, що саме таке відчуття болісно — рости без батька.
Коли я зустріла свого чоловіка, здавалося, що зірки зійшлися. Олексій. Він був, немов яскраве світло в моєму житті. Розумний, забезпечений, і з ним я завжди почувалася в безпеці. Після кількох романтичних побачень він зробив мені пропозицію, і я, не вагаючись, стала його дружиною.
Я відчула, що моє гніздечко почало зростати, наше сімейне життя, наче нова рослина, наповнювалось надією.
З Олексієм ми разом трудилися над нашим щастям, вкладаючи душу в кожен куток. І ось, одного разу, я дізналася, що чекаю дитину. О, ця новина обгорнула мене щастям! “Це буде найкраще, що з нами могло статися!” — радісно казав Олексій.
Але з часом, я помітила, як його погляд змінився. Чи то це вагітність, чи то втома, але в очах чоловіка вже не світилося таке ж тепло, як раніше. Він зрідка затримувався на роботі, а я, розуміючи, що гроші нам вже стали необхідні, почала відмовчуватися. “Це тимчасово,” — заспокоювала я себе. Але щораз це відчуття тривоги глибшало.
Одного вечора, повернувшись додому раніше, я потрапила у ситуацію, яка перевернула все. Чуже жіноче пальто стояло при вході, а згодом я побачила чоботи, що належали не мені. Мене охопила вогняна хвиля здивування, серце перекосило від зради.
“Олексію!” — закричала я, намагаючись звучати спокійно.
Він вистрибнув, ніби мав щось приховане, “Я раніше прийшов, сюрприз!”
“Який сюрприз?” — у мені зростав гнів і образа. Я вирішила не влаштовувати сцен, але всередині мене все клекотіло. “Мабуть, варто зробити вигляд, що нічого не сталося,” — думала я.
У душі я боролася з хвилею емоцій: розчарування, обурення, сум. Я вирішила, що не дозволю, аби моє чадо стало свідком цього хаосу. У мене була мета — не дати своїй дитині рости в неповній сім’ї.
Коли я вийшла з душу, Олексій готував вечерю, а пальто та чоботи відразу зникли. “Мила, може, підеш в салон краси? Тобі це піде на користь,” — сказав він з усмішкою, вручивши мені картку. Ідея приймати собі новий вигляд окрилила мою душу.
“Ні, ти розумієш, що сталося?” — тихо запитала я, намагаючись бути вдумливою.
“Але ж я люблю тебе, і це все нічого не значить,” — намагався він пояснити.
Я позирала на нього з очікуванням. “З радістю прощаю тебе заради нашої дитини.”
У мені звивалася безмежна рішучість. Я знала, що втрачати легше, а відновлювати — набагато важче. Напевно, у всіх ситуаціях є свої шляхи. Я вірю, що від всього цього залишаться лише спомини на нашому сімейному шляху, а згодом наш крихітний малюк стане тим, за кого ми обоє матимемо мету і старання.
“Однозначно! У нас все буде добре!,” — сказав я, і мій голос звучав впевнено.
Це моє життя, моя сім’я, і я буду тримати це щастя з усієї сили. Для майбутнього крихітки, для нашого спільного життя.
