– Тамаро, голубко, а ми тут із Наталкою, твоєю невісточкою, порадились і вирішили, що не проти знову до вас у гості навернутись. Та ще й на Великдень! Як ти на це глядиш? – щебече мені в слухавку сваха, Марія Іванівна.
– Ой, Маріє Іванівно, я навіть не знаю, що вам сказати, – видихаю я, намагаючись приховати роздратування. В голові одразу вигулькує картина минулорічного “відпочинку”. – Розумієте, я ж зараз на іншій роботі, та й квартиру змінила… Чи зможу я вас з Наталочкою прихистити…
– Та ти не журись! – сміється сваха, так голосно, ніби я біля неї стою, а не в Італії за тисячі кілометрів. – Нам якусь комірчину невеличку зніми, а ми вже самі по вашому Риму швендятимемо! Самі-самі.
А мені чогось зовсім не до сміху. Як згадаю минулий раз, ті бездонні шлунки і нескінченні “шопінги”… аж шкура дерев’яніє. Ну, хоч святих винось!
Я заробітчанка, гарувала в Італії спину гнула років п’ятнадцять. Зараз, слава Богу, більш-менш пристосувалась, живу у Римі. Маю єдиного сина, Миколку, який ніяк не міг собі пару знайти. Але два роки тому, о диво, таки одружився.
Я так зраділа, аж крила виросли! Додому мерщій чкурнула, до весілля готуватися. Хотіла, щоб все було на найвищому рівні, щоб люди бачили – є в Миколки мама за плечима!
Зі свахою познайомилась.
Спочатку Марія Іванівна здалась мені жінкою простою, душевною. А потім, в процесі підготовки, як почала вона свої “хотілки” висловлювати…
Зрозуміла я, що сваха з тих людей, що звикли за чужий кошт парадизувати.
Мама нареченої, тобто Марія Іванівна, прямо й заявила, що таких грошей у них немає, і якщо я хочу “весілля, як у кіно”, то повинна за все платити сама.
Спочатку я трохи обурилась. А потім подумала: “Ну, чого бідних людей обдирати? Мені легко тисячу євро викласти, а у них таких доходів немає. Не брати ж їй кредит на весілля дочці!”.
Тож весілля я зробила від “а” до “я” за власні кошти. Сваха ще на початках обіцяла допомогти, але потім успішно про всі свої обіцянки забула. Ще й так дивилась, ніби я їй винна.
Молодята одразу стали жити у квартирі, яку я придбала для сина ще задовго до його щасливого весілля. Сваха не приховувала своєї радості: і квартира є, і ремонт сучасний, і меблі – заходь і живи, як у Бога запазухою.
Син мій має гарну роботу, непогано заробляє. Але я все одно передаю йому з Італії і гроші, і гостинці. Він же у мене єдина дитина. Для кого ж я стараюся, як не для нього?
Хоч я й не показую цього, але син, як кістка в горлі, я все боюся щоб з ним нічого не сталось.
А минулого літа Миколка захотів, щоб його дружина Італію побачила. Але, щоб Наталці самій не нудьгувати, вирішили, що невістка приїде разом зі своєю мамою.
Щось, може трохи, але я була рада.
Я тоді винаймала квартиру неподалік Риму, а працювала переважно на прибираннях. Тому мала можливість і де гостей поселити, і час, щоб з ними по Риму погуляти, все показати.
Зустріла я їх з розпростертими обіймами, напекла пирогів, наготувала всякої всячини…
Але був один не зовсім зручний момент – платила за все я. При чому, сваха з невісткою не соромились вибирати не найдешевші місця. Платити навіть за себе – це не про них.
За житло не платили, за ресторани теж. Навіть одяг, який вони собі вибирали в магазинах, був придбаний за мої, потом і кров’ю зароблені, гроші.
Я сподівалась, що сваха хоч в кінці запропонує якусь частку витрат мені повернути. Але куди там!
Вони лише щиро подякували і поїхали з повними сумками подарунків, як після щедрого бенкету.
І ось тепер знову вони надумали приїхати. Але цього разу навіть не син мене попросив. Сваха напряму зателефонувала, без будь-яких дипломатій.
Відмовити я їй, звісно, не змогла – натура в мене така, не навчилась я людям “ні” казати. Але й приймати ще раз теж не хочу!
Тоді за два тижні їхнього перебування у мене я витратила більше тисячі євро, а сваха навіть не здогадалась поміняти ті сто євро, які з собою привезла. Та й не хотіла, як то кажуть скупий платить двічі.
То як зараз бути? Думаю, мені треба щось придумати, бо як є то є, а як нема, то нема.
Так, як то робили з нами, коли я маленька була, не треба вже, я вже стара людина, хай хоч трохи пожаліють.
