– Михайле, одна надія на тебе, соколе мій! Допоможеш мені город засадити? – Марія сплеснула руками і ледь не залилася слізьми. В очах – розпач пекельний.
– Марусю, та ти ж казала, що в минулому році востаннє корячитимешся на городі, аж хребет тріщав, – усміхнувся Михайло, по-хазяйськи поправляючи вуса, наче той вус – ключ до розгадки буття.
– Казала, Михайлику, казала, та хіба ж знала, що світ перевернеться догори дриґом? Бачиш, який час непевний настав, – Марія нервово смикала край картатого фартуха, – а маєш свою городину, то вже не так страшно зимувати, хоч би й люту. Ти не хвилюйся, задарма я не хочу тебе експлуатувати, заплачу, як скажеш, – благала жінка, мов у церкві прощення випрошувала.
– Не знаю, не знаю, – затягнув Михайло, намагаючись утримати хоч якусь інтригу, хоча серце вже давно розтануло. – Подумати треба… Ну, хіба що ти мене варениками своїми в неділю пригостиш, такими пухкими, як хмаринки, та від борщику твого рум’яного язик би не відмовився, – хитрувато примружився він.
– Та я готова хоч кожної неділі вареники для тебе ліпити, такі, щоб самі в рот стрибали, лише допоможи, серденько, – пообіцяла Марія, готова на все заради порятунку свого клаптика землі.
– Гаразд, бабусю, не журись. Тоді чекай у суботу, будемо веснувати, землю будити, – заспокоїв Михайло збентежену жінку і підморгнув їй по-молодецьки.
Марія з Михайлом зналися, як облуплені. Виросли в одному селі, на тих вулицях, що майже обіймалися. Подобалася Марія Михайлу ще з юності, він у снах бачив, як вона стане його дружиною, єдиною на віки вічні.
І дівчина теж, здавалося, відповідала йому взаємністю, але коли Михайло пішов в армію, захищати землі рідні, Марічка його не дочекалася. Вийшла заміж за Степана, першого красеня на селі.
Степан був, як то кажуть, перший парубок на селі: плечистий, високий, з чорними кучерями. На кілька років старший за Марію, він довго чекати не став. Затанцював молодій дівчині в серці вальс-бостон гарними словами, закрутив голову обіцянками солодкими та під самий вінець повів.
Повернувся Михайло додому, а його кохана вже під розлогою грушею в колисці синочка заколисує. Важко було хлопцю, серце обливалося кров’ю, але змирився. Через два роки і сам одружився, щоб не бути білим вороном на селі.
У них з дружиною народилася донечка – Настуся. Доньку свою Михайло любив, як зіницю ока беріг, а до дружини хоч і ставився з повагою, але покохати так, як колись Марічку, не зміг.
Минали роки, як осіннє листя кружляли. Михайло жив своїм життям, Марія – своїм, кожен був поглинутий турботами своїми. У Михайла з дружиною все було тихо-мирно, як у всіх, а от чоловік Марії, Степан, ніяк вгамуватися не міг.
Для нього друзі завжди стояли на першому місці, гулянки до ранку, а сім’я – десь у хвості, на задвірках. А потім ще й «біленька» до цього додалася – так, що чоловік почав все з хати виносити, продавати за безцінь, щоб було за що горілку пити.
Довго терпіла Марія, вірила і надіялась, що одумається, що заради сина візьметься за розум. Хотіла, щоб у Матвія батько був. Але коли Матвій підріс і запитав маму, чого вона все це терпить, чому дозволяє так з собою поводитися, Марія подала на розлучення, важко зітхнувши.
Нелегко було одній, а з таким чоловіком – ще важче. Довелося на двох, а то й на трьох роботах працювати, щоб забезпечити і себе, і сина. Крутилася, як білка в колесі, але не зламалася.
Старання Марії не були марними. Матвій своїми силами вступив до університету, вивчився і там зачепився. Отримав диплом, знайшов хорошу, високооплачувану роботу і став непогано заробляти. І на себе, і мамі допомагав, от тільки часу у нього не було приїжджати в село.
Мама з розумінням ставилася до такої зайнятості сина, тому і не турбувала його зайвий раз проханнями про допомогу. Матвію треба самому собі заробити на житло, адже вона не може йому нічим допомогти.
Тому все частіше зверталася за допомогою до Михайла. Останнім часом вони знову заприятелювали, як в старі добрі часи. Три роки тому не стало дружини у Михайла, забрала її тяжка хвороба, а дочка виросла і теж в місто подалася – шукати кращої долі.
Самотність знову зблизила Михайла і Марію, немов магнітом якимось. Він допомагав їй по господарству, а вона його чимось смачненьким пригощала, душу гріла.
В минулому році, якби не Михайло, то з городом Марія б не справилася. Тому і зареклася, як мішки з картоплею таскала, що більше ніяких городів, хай все бур’яном поросте.
Але за зиму все забулося, передумалося, а ще весна забуяла, все цвіте, зеленіє, земелька аж париться, дихає теплом. Ну як залишити город бур’яном заростати? Сором людям в очі дивитися!
Знову звернулася жінка до сусіда за допомогою. А він відмовити не міг, бо шкодував її, а може, ще й досі кохав, як колись, у юності.
У суботу з самого ранку робота почала кипіти, земля аж стогнала від їхніх трудів. І тут, під обід, коли сонце вже припікало немилосердно, приїжджає син Марії. І не один, а з красунею незнайомою.
– Мамо, а чого ви не сказали, що будете город садити? Я б допоміг, я б все організував, – докоряв Матвій, ховаючи винуватий погляд.
– Синку, не хотіла тебе турбувати. Знаю, що ти постійно в роботі, – стала виправдовуватися Марія, немов дитина, яка завинила.
-А я не один приїхав, з нареченою. Зараз всі разом швидко впораємося. Так, Настусю? – звернувся він до дівчини, яка ще сиділа в машині, мов соловейко у золотій клітці.
– Настусю? Доню, а ти що тут робиш? – здивовано перепитав Михайло, і тільки тоді всі дружно розсміялися, усвідомивши велич моменту. Зрозуміли, що доля їхні родини міцно пов’язала, сплела в один міцний вінок. Стара любов не горить.
