Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині, але непростий досвід останніх років змусив подивитися на світ зовсім інакше.
Тоді, коли я вперше побачив Каріну на весільному прийомі у спільних друзів, я відчув, ніби галасливе море стало тихим ставком. Вона сміялася так, наче світ навколо неї переставав існувати. Одружилися ми, коли мені виповнилося двадцять чотири. Я завжди вважав її ідеалом, символом всеосяжної любові.
— Вікторе, подай мені, будь ласка, сіль! — почув я її голос з кухні, а сам сидів на дивані, приглядаючись до старих фото.
— Зараз, моя королево! — засміявся, встаючи з м’якого кута.
У нашій квартирі панувала затишна атмосфера пекарні: аромати свіжих булочок і запах кави огортали мене, як теплий плед.
Я ніколи не дивився на інших жінок, адже Каріна була всім для мене. Наші двоє дітей — розумний та чуйний Олег і весела, енергійна Марія — стали сенсом мого життя. Я брав на себе всі фінансові питання, зважаючи на те, що дружина залишилася вдома, займалася господарством.
Але доля має свої сюрпризи. Фірма, де я працював, збанкрутувала. Я пам’ятаю той момент, коли, залишивши останню надію на хорошу новину, повернувся додому, а у Каріни на обличчі читав розпач.
— Вікторе, що далі? Що робити? — запитала вона, глянувши мені в очі.
— Не лякайся, ми знайдемо вихід, — запевнив я. Але, чесно кажучи, сам не знав, куди йти.
Друзі підказали мені їхати на заробітки в Італію. Це вирішення здавалося єдиним виходом, і я наважився.
— Ти справді хочеш залишити нас? — запитала Каріна з тривогою в голосі.
— Ми витримаємо, я не залишу вас. Ти лише повір!
Спершу в Італії було важко. Жити в похмурому гуртожитку, де стіни тріщали, а ванна не надто тішила око, стало безумовною реальністю. А платили добре. Я без жалю жертвував своїм комфортом. Кожну копійку пересилав додому.
— Я приготувала твої улюблені деруни! — дзвонила Каріна, щоразу підіймаючи мені настрій, поки я смакував примітивний бутерброд.
Так проходив рік за роком. Я приїжджав додому кілька разів на рік, відчуваючи, як все далі віддаляюся від тихої родинної атмосфери. Олег та Марія росли, ставали самостійними, але мені ставало все важче спостерігати, як вони втрачають радість дитинства через брак батька.
Коли я повернувся назавжди, міг лише спостерігати, як вони наче зникли. Після повернення мене спіткала неприємна новина — діагноз, який сильно змінив моє життя.
— Вікторе, ми повинні поговорити, — зосереджено сказала Каріна, глянувши на мене так, ніби я міг почути щось страшніше від раку.
— Що сталося?
— Твоя хвороба… Вона візьме багато часу.
Я намагався підтримати жіночу вразливість, і в цей момент вона розплакалася, та не змогла дочекатися мого заспокоєння.
— Я не можу! Я ж молода! — крикнула вона, і тільки те, що обняв її, дало мені надію, що це не остаточно.
Не минуло й року, як Каріна вирішила підписати документи на розлучення.
— Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач, — вийшла вона, залишивши негатив за собою.
Вона пішла до іншого чоловіка, а сини не з’явилися, не прийшли в лікарню, не дали навіть телефону. Це стало чорними крапками на всій картині мого життя.
На щастя, я одужав. Але запитання залишилося — як жити далі, коли персонажі серйозного спектаклю звелися до порожніх слів? Куди йти з мереживом розбитих обіцянок?
Після місяців самотності я вирішив зробити те, чого не робив раніше — відкрити нову сторінку. Я взяв пензлик, акварелі та почав малювати.
Все те, чого не побачила Каріна, а може, і я, ставало кольором на полотні. Життя після бурі? Воно набирає кольорів, навіть якщо картина зруйнованих сподівань виглядає не так яскраво. Справжня любов живе десь глибше. Я знаю.
