Мені п’ятдесят років, і все моє життя стало справжнім романом про самопожертву, відданість і, на жаль, про зради, які інколи не можна відчути безпосередньо, але які, зрештою, приносять біль у серце.
Звісно, починалося все інакше. Я пам’ятаю, як вперше побачив Каріну. Це було влітку, коли життя сповнене кольорів та ароматів. Вона сиділа на лавці в парку, гралася з маленькими кошенятами. Я підійшов, щоб поговорити, і мій голос, напевно, був сповненим чарівності, адже Каріна одразу усміхнулася.
Ми розговорилися, і з того часу їхали у спільне життя, мов дві зірки на горизонті. Мені було двадцять два, їй – вісімнадцять, і ми, як юні закохані, мріяли про майбутнє.
— Вікторе, а як ти бачиш своє життя через десять років? — запитувала вона, зірко дивлячись у мої очі.
— Я бачу нас з тобою в нашому домі, з двома дітками, — відповідав я, впевнений у своєму майбутньому.
Одружилися ми у двадцять чотири, заклали прекрасний фундамент нашої сім’ї. Два чудових сини, якими ми пишалися, але все тривало б так прекрасно, якби не ті непередбачувані обставини.
Коли збанкрутувала фірма, я відчув, як під ногами зникає земля. Я завжди був відповідальним, готовим брати на себе тягар.
“Це ж не кінець світу”, — звучала думка, яка мене втішала. І тут вступив у гру мій давній приятель, запропонувавши поїхати на заробітки до Італії. Там я знову перебивався: мізерна кімната в гуртожитку, напівфабрикати на обід і сон на другому поверсі хостелу, але гроші приходили додому. І хай там, хай вона могла собі дозволити прогулянки в нових туфлях, я лише хотів, щоб їхнє життя було комфортним.
— Вікторе, скажи, що ти жертвуєш собою, — жартувала Каріна, коли я телефонував.
— Жертва — це святий обов’язок батька, — відповідав я, намагаючись усміхнутися, хоча на дні серця затоптувався сум.
П’ятнадцять років пройшли, як вода геть із джерела, і коли я повернувся вже з численними хронічними захворюваннями, думки про славу родини стали далекими, як хвилі в морі. Думав, що я зможу насолоджуватися плодами своїх трудів. Але одного дня, коли щастя мало б оселитися в моєму домі, мене покарала хвороба. Страшна звістка про діагноз засмутила мене, наче завершення чудового фільму.
Телефонні дзвіноки між мною і синами стали рідкісним. Я чекав, сподіваючись на підтримку, але…
— Вікторе, я ще молода, — прозвучало, немов вибух, з вуст Каріни, — Я не можу залишитися з безнадійно хворим. Вибач.
Ці слова кришили мене на шматки, і відправили у безодню самотності. Дружина, котра була мені вірною у всі ті роки важкої праці, пішла до іншого.
Восени, стоячи на порозі колишнього будинку, я відчув, як сльози сповзли по моїх щоках. Я зазнав важкої втрати; серце моє тремтіло від гніту, та разом з тим, я відчував полегшення від волі, що огорнула мене, немов вітрила на старому човні.
— Як же ж далі? — запитав я у тиші, що заполонила мою самоту. Відповіді не було. Лише ехо моїх слів впадало назад, неначе сміх дітей, що зник. Тепер дорога без родини здавалася порожньою, і я не знав, чи зможу знайти новий світ, вільний від тіней минулого.
Таким чином, мої п’ятдесят років дали мені безліч уроків про уразливість, про вміння знову вставати після падінь. Я сподівався на краще, наймаючи нового друга — надію. Мене ще чекає новий ранок, де я би спробував дати шанс самотності перетворитися на нові шанси.
— Я знаю, я зможу, — шепотів я, стоячи на краю нового початку.