Якось зі мною відбулося дещо дивне, до нас додому прийшли якісь люди з паперами, взяли мене на руки та кудись понесли. Тато був вдома та не став їм заважати.
Ми з батьком жили самі стільки, скільки я себе пам’ятаю. Мами я ніколи не знав. Батько рідко зі мною спілкувався, лише іноді плакав або кричав на мене та я все одно його любив. В основному він або спав, або десь пропадав.
Їв я рідко, коли до мене приходила сусідка та приносила мені якусь їжу.
Коли мене привезли до невідомого мені дому, я побачив багато дітей та іграшок. Тоді я подумав, що мене привезли погратися з дітками, а потім знову повезуть до тата. Та діти тому будинку були якісь сумні, гратися зі мною не хотіли.
Іграшок там було дуже багато, у мене таких немає, тож я грався доти, доки мене не покликали їсти. Їжа була дуже смачна та тепла, мені сподобалось, краще, ніж нічого.
Потім я знову пішов гратися, очікуючи, коли настане вечір та мене повезуть назад до тата.
І ось уже всі діти збираються лягати спати, а за мною ніхто не приїхав. Дивно. Я почав плакати та ніхто й не поспішав мене заспокоювати. Я плакав далі, аж поки не заснув. Мені снився тато та те, що ми знову разом із ним.
Наступного ранку я прокинувся та став надіятися, що за мною сьогодні хтось приїде. Може тато, а може ті люди, які мене сюди привезли. Так і просидів я увесь день в очікуванні біля вікна.
Настав вечір та за мною ніхто не приїхав. Наступного дня теж. Так проходили тижні, за ними місяці. Я вже втомився плакати, почав звикати до життя в дитячому будинку.
У мене з’явилися друзі та я дізнався багато історій покинутих дітей. Згодом я зрозумів чому я опинився тут та почав думати чи було б мені краще, якби я залишився з татом.
В дитячому будинку я прожив до вісімнадцяти років, потім вступив до університету та здобув професію.
На цей момент в моєму житті уже все склалося якнайкраще, проте мені дуже хотілося побачитись з моїм татом.
Коли я віднайшов його адресу то довго збирався з силами, щоб зустрітися з ним. Я знайшов будинок у якому ми з татом проживали, почав мимоволі згадувати моменти зі свого минулого.
Тут двір, де я грався, а ось знайомі двері. Я постукав, відчинила молода жінка та сказала, що мій тато більше тут не проживає, єдине, що від нього залишилося – це альбом зі старими фотографіями.
Я був вкрай спантеличеним тим, що я почув. Взяв альбом та пішов. Лише вдома я наважився його відкрити. Серед пожовтілих фотографій я побачив фото молодого чоловіка з жінкою, яка тримала на руках дитину.
На звороті фотографії я побачив напис: “Матвійку 1 рік“. Ця фотографія була останньою в альбомі.
Що було після того, як зробили це фото, можна лише здогадуватися.
