Дзвінок у двері розрізав тишу затишної квартири пані Ольги. На порозі стояла її дочка, Ірина, з валізами. На обличчі – сяюча усмішка.
“Мамо, я тепер тут житиму!” – оголосила вона, немов це вже вирішене питання.
“Ти хоч спитала, чи мені це потрібно?” – промовила Ольга, старанно приховуючи роздратування.
Ірина здивовано моргнула.
“А що тут такого? Я ж єдина твоя дочка. Рано чи пізно я все одно повинна буду піклуватися про тебе!”
Вона, здавалося, не сумнівалася у правильності свого рішення.
Свою однокімнатну квартиру Ірина віддала своїй нареченій доньці. Мовляв, не хочу стеснити молодих. Але чи врахувала вона думку матері?
Ольга відчула себе просто поставленою перед фактом.
У свої майже шістдесят Ольга зовсім не потребувала доглядальниці. Вона була енергійна, самостійна, і ще зовсім не відчувала себе старою.
Рано вийшла заміж – рано стала мамою, а потім і молодою бабусею. Чоловік Ольги трагічно загинув, коли Іринка тільки-но пішла до школи. Більше Ольга заміж не виходила, присвятивши себе дочці. На щастя, від бабусі залишилася двокімнатна квартира.
Ірина, наслідуючи матір, рано вийшла заміж. Ольга не стала її відмовляти, але й жити з молодятами не захотіла. Молода сім’я має жити окремо – це її непохитне переконання.
Тож Ольга продала дачу і батьківську квартиру, купила дві однокімнатні, одну оформила на дочку, а іншу – для себе. Побажала молодим щастя і почала облаштовувати свій новий простір.
В життя Ірини вона намагалася не втручатися. Навіть коли дочка розлучилася, Ольга лише запитала, чи добре обдумане рішення, пам’ятаючи, що це її життя. Тепер же Ірина вирішила, що її доля – жити з мамою.
“Не хвилюйся, весілля ще не було, – пояснювала Ірина. – Але з майбутній зять вже переїхав, а квартира ж маленька“.
“А те, що в мене теж однокімнатна, тебе не бентежить?” – запитала Ольга.
“Мамо, та як я можу тобі заважати? Ти ж мене забезпечила житлом на початку мого дорослого життя, от і я зробила те саме для дочки. Не бачу різниці!”
“Різниця в тому, що я подбала про тебе і про себе. Я не поверталася до своїх батьків, обтяжуючи їх!”
“Ну мамо, ти ж не молодієш! Рано чи пізно тобі знадобиться моя допомога!”
Ольга зітхнула. “Сподіваюся, що це станеться ще не скоро.”
Валізи вже стояли в коридорі, і Ольга розуміла, що доведеться прийняти дочку. Але вона твердо вирішила дати Ірині місяць на пошук іншого житла.
Можливо, вона й погана мати, але затишок і спокій, які вона так довго облаштовувала, були для неї важливі.
Чи правильно вона робить, вимагаючи від дочки самостійності?
Це питання продовжувало гризти її зсередини.
